— Боже ж мій, за що така кара? — скиглнв за спиною Підкови Описько. — Згинемо ні за цапову душу. Страх такий, душа холоне! Ой братчики, що ж воно буде?
— Мовчи, хробак земляний, — гримнув на нього Підкова. — Хоч перед смертю людиною будь! Один раз помирати, ніхто долі своєї не обмине...
— Правду сказав, синку, — спокійно озвався десь праворуч старий дід. — Мо', хоч помремо по-людському... а то неохота під канчуками здихати! А буря славна! Грає море, грає козацьке! Ед, аж серце співає! Згадалося й мені, як ходили ми під Трапезонт! Прикурили люльки добряче тоді з Байдою-соколом! Довго пам'ятали яничари з султаном лаву козацьку!.. Нагнали їм страху, ще й досі гикається!..
— Було... та загуло, — тремтячим голосом хрипів Онисько. — Чим хвалишся, божевільний діду? Перед смертю помолитися треба, а не вихвалятися розбоєм! Бога побійся!
— А чого боятися його? — зареготався дід, спльовуючи солону воду. — Він дав душу, він і візьме, як настане час! А те, що загула слава козацька, — брешеш, лихин чоловіче! Не загула, а вічно житиме! Про тебе й жаба в болоті не згадає, не прокумкає, а про Байду славного довіку люди співатимуть пісню!.. Еге, добра слава ніколи не загине.
— Що йому з пісні тієї! А сконав на гаку, як розбійник!
— Як лицарі Три дні висів, а не застогнав, не попрохан милості. Сміявся над ворогами! Ти б, заяча душа, продав батька-матір і самого себе з кендюхом на придачу!..
Буря лютувала.
Налетів на галеру вихор, затріщали шогли, на кормі почувся крик. Високий вал прокотився над гребенями, засліпив очі, забив дух. Каторгу закрутило серед страшної стихії, як трісочку. Десь з темряви вискочив наглядач, його кидало від шогли до щогли, чулися нажахані вигуки:
— Керманича змило в море... Гинемо... Боже, боже, що ж це діється?
З каюти виглядав турок-господар, верещав тонким, гидким голосом, його повалило на палубу, він повз під ногами невільників, чіплявся пальцями за їхні коліна.
— Кесиме! Кесиме! Ставай до керма! До керма! Проклятий рабе, ти згубиш душу мою!
— Алі-паша! — стогнав наглядач, тримаючить за щоглу. — Я не вмію! Може, хтось з гяурів! Серед них... є бувалі козаки...
— Я можу, — раптом крикнув Грицько. — Розкуйте мене!..
— Озолочу, — простягнув руки до нього турок. — Одпущу на волю! Тільки збережи галеру! Кесиме, розкуй його...
— Не мене одного, — суворо сказав Підкова. — Всіх невільників, які тут зі мною, одпустиш! А зрадника Кесима — за борт, рибам на з'їжу. Щоб знав, як братів катувати!
— Братчики, помилуйте! — ридав наглядач, одмикяючи кайдани на руках Грицькових. — Не своєю волею... не своєю. Жити хочу. Жити.
— Чорт з тобою, живи, — огидливо скрикнув Підкова. — Не чіпляйся за руки! Так чуєш, турче? Всіх невільників!
— Всіх, всіх! — складаючи долоні докупи, запевняв крамар. — Поспіши, козаче! Рятуй галеру!..
— Поклянися!
— Клянуся аллахом!
Грицько вибрався в прохід поміж лавками, почав добиратися до корми. Біля каюти зупинився, гучно закричав:
— Гей, браття, радійте! Буря принесла нам волю! Благословімо долю козацьку! Гребіть дружніше та співайте! Чуєте? Співайте!..
Він став до керма. Хвиля рвала з рук важке правило, бризки сліпили очі. Треба було повернути галеру за вігром. Німіючи од напруги, Підкова наліг на правило. Почулася приглушена пісня. Вона здавалася дивною і страшною серед розбурханого моря. Слова виривалися, як стогін, з натруджених грудей, кружляли, мов осіннє листя, у морському клекоті, і пропадали в безвісті.
Гей, гей, то не ясні соколи
Понад степом широким літають...
То ж брати-запорожці, сини українські,
До ворожих земель поспішають, гей, гей!
Матінко божа, дай ти їм сили
Слави святої добути, гей, гей!
Визволить нас із в'язниці проклятої
І на Вкраїну вернути...
Минали тяжкі, грізні години. Вспокоїлася стихія. Згасали хвилі, ніби вичерпавши весь шал і лютість. Галеру вдосвіта прибило до турецького берега, викинуло на косу.
З сірих сутінок поспішали люди, несли дошки, вірьовки. Господар галери бігав до трюмів, стогнав, оглядав мокрі товари, лаявся. Невільники зійшли на пісок, тулилися один до одного, тремтіли від холоду й виснаження.
— О аллах! Які збитки! Які збитки! — сплескував пухкими долонями турок. — Прокляті гяури! Це все з-за них така напасть!
— Ти дякуй, що душу врятував, — похмуро сказав Грицько, підходячи до нього. Він глянув на криваві рани в себе на долонях, твердо мовив: — Пора й розквитатися, господарю!
— За що? — насмішкувато озвався турок, зверхньо глянувши на Підкову.
— Ти обіцяв усіх одпустити на волю...
— Дурний рабе! — крикнув Алі-паша. — Чого не скажеш в такий часі Ти хочеш, щоб я розорився! І так товари змокли, доведеться сушити! Та ще галеру лагодити! Дякуй аллахові, що живі та теплі добралися до берега!
— Хто ж врятував тебе, невірний чоловіче! — гнівно скрикнув Підкова. — Чи не я? Чи не клявся ти аллахом своїм, що дотримаєш .слова? Таке твоє слово?
— Клятва гяурові нічого не варта! А тепер — геть з галери! Гей, Кесиме, зв'яжи їх. А тебе з твоїм сусідою — продам у добрі руки. Бунтарів на галері мені не треба! Дякуй, гяуре, за цілу шкіру! Я добрий!..
ВЕЖА МОВЧАННЯ
Добравшись до Стамбула, Алі-паша продав побратимів старому персові.
Караван рушив на схід. Горами, пустелями, палаючими долинами.
Невільники були розв'язані, але втекти годі було й думати. В далекім, невідомім краю, серед незнайомих людей, без їжі та води втікачі не пройшли б і тижня. Та й куди йти? Як шукати путі до Вкраїни? Де вони тепер і куди заведе їх химерна, осоружна доля?
— Ще якби в Стамбулі або Трапезонті — надія б жевріла, — зітхав Грицько. — А в Персії — жаба цицьки дасть. Ніхто не знатиме про нас, ніхто не визволить, не викупить.
— Може, Василина, —несміливо озвався Гордій, сумно дивлячись на безконечні ліски та суглинки. — Якщо зосталась жива.
— Схаменися, брате, що Василина? Бідолаха, аби сама знайшла притулок, коли жива. Де вона візьме грошей, та й хто їй скаже, де ми поділися. Ні, братчику, краще сподіватися на себе, на долю свою.
Бранці йшли за верблюдами, добре, що ще не змушували нести вантаж. Двічі на .день караван зупинявся біля криниць, тоді можна було всмак напитися холодної прозорої води.