— Тимофію-у-у-у! Тимофію-у-у-у!
Минуло кілька хвилин, ніхто не відгукнувся. Тільки Явтух, почувши знайомі голоси, чмихнув, обтрушуючи землю з билинок, які він вирвав із коренем. Згодом збоку від нього щось забіліло.
Всі кинулися туди і побачили вовкодава і Тимофія. Білан за вухо виводив Тимофія з якоїсь шкоди; Тимофій чалапав рачки — на чотирьох ногах, як і Білан.
Всі так і заклякли. Помітивши людей, вовкодав випустив Тимофія і одійшов убік, Тимофій підвівся і одразу взявся мацати вухо: чи не поробив дірочок у ньому Білан?
Багато пережив сьогодні Тимофій. І з тим золотом намучився, поки думав про нього та прибирав способу, як украсти. До того ж і крадіжка ця була особлива: не вдень, а серед темної ночі, в грозу, під зливою, коли від гуркоту грому і блискавиць все стрясалося всередині.
Доки Тимофій був з хлопцями, то ще не так боявся, а як пітьма обгорнула його з усіх боків, йому здалося, що увесь світ населений ворожими страховищами. Хтось ступав ззаду, якісь темні й кошлаті тіні виринали справа і зліва. Коли ж почав піднімати руку до кошика, то привиділося, що, це не кошик, а гніздо, де причаїлася гадюка. Простягне руку, а вона його — раз! І вжалить у палець! А скільки перестраждав він, брьохаючи рачки за Біланом! Смикне добре вовкодав і — де ділося Тимофієве вухо? Та й чи Білан це? Може, це тигр, вовкулак чи упир, що вживає хлоп’ячу кров у такі темні й страшні ночі?! Від жаху Тимофій мало не втратив притомності. А тут ще навколо таке діється... цей гуркіт на небі, ця злива, ці калюжі, що в них він часом тонув по пояс...
Побачивши, як Білан виводить Тимофія із шкоди, Хома аж підскочив:
— А чого ти відставав, га? Чи не золота захотілося? Я тебе знаю! Кажи...
Хомин голос вивів Тимофія із заніміння. Він обернувся, побачив біля себе Григорія Савича, Хому, Пилипа, Люсю... І радість охопила хлопця: він врятований, тепер йому не страшні вже ні вовкулаки, ні тигри, бо він біля своїх!
Тимофій ніколи й гадки не мав, що Хома, і Григорій Савич, і Люся, і всі інші можуть бути для нього такими рідними... Прислухаючись до цих нових почуттів і водночас силкуючись зберегти свою вдачу, він накинувся на Хому:
— Еге, який! Золота захотілося. Так я й скажу тобі, чого відстав! Я не золота хотів! Я Явтуха підганяв. А Білан, мабуть, подумав, що чужий, та за вухо мене. Чого він мене за вухо схопив?
Це звернення було адресоване до Григорія Савича.
Григорій Савич пильно прислухався і придивлявся до Тимофія, і йому здалося, що в голосі у хлопця з’явилися такі відтінки, яких у нього раніше не було: чи якесь почуття радості, чи прихований сором. Григорій Савич подумав: "А чи не помиляюся я? Хай і помиляюся! Краще помилитися в цей бік, ніж у протилежний". Відповів він, як завжди, гостро, впустивши, проте, в цю гостроту цівочку тепла:
— Чого Білан тебе за вухо схопив? Не знаю... У себе спитай, Тимофію...
Ледь-ледь помітна цівочка тепла, а Тимофій так і потягся до неї.
І Григорій Савич зробив те, чого ніколи не робив раніше: простяг руку і поклав її на голову Тимофієві, що стояв перед ним мокрий, в грязюці і тремтів від недавніх жахів. Рука Григорія Савича тепла, велика...
Невідомо, як складеться життя Тимофія, але скільки б не проминуло років, а цієї хвилини він не забуде ніколи. Коли б хлопець умів вдячно поглянути у вічі Григорію Савичу, він це зробив би, та ба! До цього йому ще довго рости. І все ж Тимофій зробив рух в бік Григорія Савича. На жаль, було темно і цього неусвідомленого поривання ніхто не помітив. І насамперед Хома. Почувши Тимофієву відповідь, він закипів:
— Та він усе бреше. Каже: Явтуха підганяв! А ти його коли підганяв, як сам ледачий?! Ми раніше — щоб ти знав — про все здогадалися і скарб переховали з кошика в клумачок до Куприка. І Григорій Савич знає про це. Так що можеш!
Від цього повідомлення Тимофій аж присів, зробився якимсь маленьким і кволим голосом спитав:
— Так ото ви так зробили, хлопці, еге?
— Еге,— відповів Пилип.
Тимофій зів’яв. Переховали! Йому так стало жаль себе, що він аж заплакав. А він же ж як мріяв. Надарував людям і золотих портсигарів і годинників! Тепер мати ніколи вже не одягне на шию золотого медальйона, не вкладе туди Тимофієвої картки, не скаже: "Це подарував мені Тимофій — найкращий із найкращих синів!"
— А ти не хлипай,— насупився Пилип.— Бо ти ж не своє збирався дарувати. Чужого не роздарюй. Трактористом станеш, тоді інша річ. Он Петро Тангенс привіз із цілини матері пальто за сто п’ятдесят карбованців і батькові валянки — за тридцять...
Тимофій подібні повчання чув уже безліч разів і пропускав повз вуха. І тепер пропустив би... так не можна! Бо таки справді Тангенс привіз із цілини матері пальто і батькові валянки!
Тимофій засопів носом, потім стих. Перед очима мов живий стояв Петро і стояв біля власного мотоцикла. Та що пальто й мотоцикл! Тангенс міг би й "Москвича" купити. У трактористів грошей... От постривайте, Тимофій як виросте, то й у нього буде грошей. І "Чайку" купить... І матері медальйона... Хай тоді Хома скаже: "Та він усе бреше!"
Про "Чайку" Тимофій забув швидко, а про медальйон — ні. Згадка про матір перенесла хлопця на хвилину додому, а дім — це ж мати. Її образ зворушив Тимофія, він аж замріявся. Але ненадовго. Наздогнав Григорія Савича і спитав:
— Як купити, то скільки коштуватиме золотий медальйон?
Григорій Савич скоса зиркнув на хлопця:
— Напевне не знаю, а думаю, що отак — карбованців сімдесят-вісімдесят!
— Не дуже дорого! — зрадів Тимофій.
Простеживши за ним трохи, Григорій Савич подумав: "Що там у тій голові діється, які процеси відбуваються... Що його зараз за серце бере: золото чи образ матері?" — Не спускаючи уважного погляду з Тимофія, він звернувся до мандрівників:
— А знаєте, на що знадобиться золото після того, як комунізм переможе у всьому світі?
Оля несміливо зробила припущення:
— На персні, мабуть...
— І на сережки та дукачі до намиста,— додала Люся.
— Певне, робитимуть і сережки, і дукачі,— погодився Григорій Савич.— Але послухайте, що я вам скажу. Золото велика й страшна сила. За золото буржуазія, пани, фашисти не тільки пальці з перснями в живих людей одрубують, а й голови. За золото капіталісти підуть на який завгодно злочин. Але при комунізмі людство звільниться від капіталізму, і від влади золота. Ось чому Володимир Ілліч радив, коли комунізм переможе у всьому світі, спорудити із золота вбиральні в кількох найбільших містах і цим показати, що насильству й розбою прийшов край.