Діамантовий берег

Страница 28 из 65

Сенченко Иван

— Бач, як плаче,— зітхнула Люся,— І вирости хоче, і їсти не може...

Люсі було жаль Куприка. Але мала вона й іншу печаль. Пов’язана вона була з Пилипом. "Ну постривай же,— кипіла дівчинка,— тепер я і на сто кроків не підпущу до себе. Не хочу дружити з таким жабоїдом!"

Женьку так само розривали двоїсті почуття: з одного боку, йому було шкода Куприка, що він не може їсти печені, отож, певне, і не виросте. З другого боку, в грудях у Женьки таїлося побоювання. Що ж буде з Куприком, коли його пожене в ріст?! Тепер з ним нічого не зробиш, а тоді? І Женька то поривався крикнути: "Куприку, їж, воно ж гарне, як мед!", то стримував себе, проказуючи в думці: "Не їж його, Куприку, воно гидке!"

Колись жив на світі дядько Буридан, а в нього був осел, не Явтух, а якийсь інший. Так цей осел потрапив у таку біду: забрів між дві копиці і не міг вирішити, в якій з них смачніше сіно. Потягнеться в один бік, неначе ж там така отава, що вже кращої і бути не може, але поки це думає, другим оком насорить другу копицю, і здається йому, бідолашному, що тут ще краща. Отак тикався то в той бік, то в другий, та й помер з голоду.

Женька не помер з голоду, бо перед тим добре наївся картоплі із салом, але попостраждав Женька багато. І червонів, і блід, і схоплювався, і сідав, та так і не міг ні сказати: "Куприку, їж, бо ж солодке, як мед!", ні: "Куприку, не їж!"

Куприків плач стривожив і Олю. Вона одклала ложку, прислухалася до того, що діялося за кущами, потім, коли звідти долинуло вже не стримуване Куприкове ридання, схопилася і майже побігла за кущі. Там вона побачила розгублених Пилипа й Хому і скуленого Куприка. Від цієї картини в Олі заболіло у грудях. Вона поклала Куприкові руку на плече і, тамуючи сльози, сказала тихо-тихо:

— Ти не плач, Куприку. Не треба плакати. Ти краще поглянь на печеню, яка вона гарна! Ось підведи голову, глянь!

— Не можу,— здригався в риданні Куприк.

Оля вуркотіла біля нього, торсала, утішала:

— Як не хочеш сам, то давай удвох. Ось на тобі оцю шпичку, а я візьму оцю. Отак настромляй і їж. Можеш і не дивитися: заплющ очі і їж...

Оля дала шпичку Куприкові, сама озброїлася, нанизала на одну й на другу по кусочку печені. І знову вуркотіла:

— То тільки перший кусочок тяжко з’їсти, потім легше стане.— Вона дотяглася ротом до шпички, зняла з неї зубами печеню і вже крізь зуби промовила: — І ти отакечки...— Кажучи ці слова, Оля почала жувати і, жуючи, приказувала: — Правду Пилипова баба казала: таке ж самісіньке, як пряжені голубенята... От їй-право...

Куприк теж був потягся губами, але не витримав, швидко одвернувся і знову впав головою собі на коліна:

— Ой, не можу, Олько... Душа не приймає...

Куприк заридав на увесь голос. І саме в цей момент наперед вийшов Женька, збуджений, з вогняними вилисками очей. Творчі муки його не були марні. Він залишив Буриданового осла здихати на самоті і закричав:

— А ти не плач, Куприку, чуєш! Бо волога і в риб’ячому м’ясі є! Бо риба теж живе у водній стихії. Чуєш, перестань плакати! Як дійдемо до Рудиці, то наловимо хіба ж стільки!

Поява Женьки на сцені була історичною. Всі стихли і стояли з роззявленими ротами. На вудочку піймалися навіть Хома й Пилип. Але тривало це одну тільки мить. Пилип перший розкусив Женьку і, розкривши вуста, сказав:

— Вологи, твоя правда, багато в рибі. А сонячної енергії? Де ж у риби візьметься сонячна енергія, як вона живе під водою, а там і сонця немає?! Ти його, Куприку, не слухай, наберися снаги і їж!

— Їж, Куприку,— сказала й Оля.— І я з тобою. А вдвох буде веселіше.

Нічого не одповів Куприк, встав і поволі пішов до Явтуха, схилився на нього й знову захлипав, тільки тепер вже тихенько.

Цьому Явтух дуже зрадів, бо Куприк затулив йому від мошви добрий шмат спини.

Далі сили експедиції розподілилися так: Куприк ридав, припавши Явтухові до спини; Явтух обмахувався хвостом і жував траву; Люся, помивши після обіду посуд, почала готувати крем на закуску; Тимофій, заморивши голод мискою картоплі із салом, солодко дрімав, поклавши голову на рюкзак, і втішався з Куприкової трагедії: "Вигадає собі кару і страждає. Так йому й треба, щоб дурним не був!"

Куприк гірко переживав свою поразку. Мовчки дивився на карту і мовчки звіряв рух експедиції за компасом.

Тим часом картини довколишньої природи почали мінятися. Болота закінчилися. Пішла висока земля. Бори на ній росли велетенські, бо це ж Полісся! І поляни зустрічалися просторі: трави на них стояли високі, і запах квітів змішувався з пахощами розігрітої проти сонечка хвої. Дихалося легко-легко!

Всі пожвавішали, завели пустощі. Незабаром і Куприк ожив: такі бори, пахощі й сонце кого не звеселять! І він думав: "Правду сказав Григорій Савич: не тільки світу, що у вікні — за вікном не більше. Знайдуться ще й кращі ліки!"

Поки він так думав, Явтух якось незвично підвів голову; спинився на мить і Білан: до запаху теплої хвої, сонця й квітів долучився ще один запах.

Пахло близько річкою.

Це була Рудиця.

Розділ тринадцятий

Заторохтів Любин візок, і вона ще здалеку закричала:

— Давайте, хто більше придумає синонімів до слова "йти!"

— Подумаєш,— бадьоро обізвався Кость.— Я таких синонімів напридумую, що тобі й не снилися... Ось, наприклад,— іти. Потім... потім... потім...

Після третього "потім" Сашко одсунув Костя на задній план і теж спогорда зиркнув на Любу.

— Отих синонімів я знаю стільки, що й не перелічиш. Ось, наприклад: я пішов, ти пішла, воно пішло...

— Добрі мені синоніми,— засміялася Люба.— Ти ж відмінюєш дієслова. А синоніми — це інше. Кожна людина свою вдачу кає. Он Олька Тишкова — не ходить, а копотить на своїх височеньких каблучках. Сама як куріпочка, ніжки маленькі, на неї ніхто й не скаже, що йде, а — покопотіла. Козенятко маленьке, коли щось цікаве побачить, то теж копотить. Арсен Гаврилович Галушка не ходить, а чапає. Бо високий, ноги довгі-довгі, як у чаплі, от і чапає. Хіба ж не правда? А Катерина Савченківська — та швиденько-швиденько ногами перебирає. Хто побачить її, не каже: "Катерина пішла", а "Гляньте, он Катерина подріботіла!" Вустя Губенкова як розженеться на ферму, тільки вітер шумить за нею. То говорять тоді: "Бач, як гайнула!" Кучерівська Мотря кругленька, повненька, мов м’ячик; вона не йде, а котиться. Чи, може, скажете, що не так? Дід Юрко Мірошниченківський вже не ходить, а човгає, часом шкутильгає, а як підтомиться, то плентається чи там чвалає. Коли хтось по болоті йде, ноги високо підіймає, кажуть — чалапає. Сидір Наумович як повертається додому, то всі кажуть — човпе, сопе, суне. Це старі так, а молоденькі — підтюпцем женуть. Хто йде розгонисто й швидко, того питають: "Куди це ти чимчикуєш?" — Оце все — чимчикувати, копотіти, дріботіти, човгати, чапати, чалапати, шкутильгати, сунути, повзти, тюпати, сопіти — синоніми до слова йти. Бачите, скільки їх!