— Еге ж, еге ж,— зразу погодився Пилип. Він заскочив у хату, знайшов у старій салатовці сніпочок молоденької цибульки, вмить її покришив і сипнув на сковорідку.
Хома осміхнувся, і ця усмішка полізла йому аж до вух:
— От пахтить!
— Та ще ж як ловко! — палко підтримав його Пилип.
— Бач, ці жаби, як голубенята,— образно висловився Хома.
— Куди там голубенятам,— заперечив Пилип,— мов смажені перепеленята.
Пилип ніколи не їв смажених перепеленят; це не мало значення, адже ж і жабенят він ще не їв, а тільки збирався покуштувати.
Поки приятелі так говорили, знявся вітрець; він потяг з двору на город; баба Текля принюхалася, вдарила руками об поли, а потім скрикнула:
— Ох лишенько, коли б ото не Пилип!
Ще здалеку побачила вона кабицю в дії, струмок диму з її верху, двох хлопців біля неї і сковорідку на жару.
— Так і є! — баба Текля знову вдарила руками об поли і скрикнула, тільки не так, як попереду, а отак: — Боже ж мій, господи! Чуло ж моє серце, що Пилип так не буде: щось та утне!
Вже біля кабиці, побачивши на сковорідці печеню, баба Текля втретє вдарила об поли:
— Матіночко моя, та це ви, анцихристи, всіх голубенят перевели!
Вона охкала, ойкала, а Пилип, позираючи спідлоба, казав:
— І зовсім не всіх, а тільки п’ятеро. П’ятеро наших, а п’ятеро он Хоминих...
Подія не набрала дальшого розвитку, бо баба Текля була лагідна. Їй незабаром стало шкода Пилипа. Та й Хому. Бач, виголодніли як, сердешні. Вона ще трохи погримала на них, потім винесла з хати хліба, тарілки, понакладала із сковорідки хлопцям печені, та й собі трохи — двійко чи трійко, і як їла — хвалила?
— Гарні голубенята. Сказано — птиця: м’ясо ніжне і кісточок Отих ще немає.
Хлопці теж уминали, аж за вухами лящало.
А от батькові Пилиповому, що працював шофером на базі, не все сподобалося. Нагодившись у двір між двома рейсами, і довідавшись про історію з голубенятами, він мерщій метнувся у голубник. Пилип, поки це робилося, стояв, опустивши низько голову, і вже дослухався до мурашок, котрі почали ворушитися у нього за спиною. Хома теж стояв невеселий. Яка вже тут радість!
Пилипів батько спустився в голубника і якось розгублено і непевно промовив до баби Теклі:
— Ні, мамо, наші голубенята всі цілі. Двадцять одно, хоч самі полічіть.
Баба Текля спочатку спантеличено мовчала, потім знову вдарила у поли:
— Та це ж вони, видно, накрали десь, бесури! Ой матінко моя, ой лишенько...
Цей здогад блискавкою одсвітився у батькових великих чорних і дуже красивих очах. Увесь Пилипів рід по батьковій лінії славився вродою. Мужчини, як і жіноча половина роду, мали чорні брови, чорні очі, лице чисте, погляд ясний, мову співучу, голоси сильні. І може, найсильніший голос мав Пилип, бо коли після школи попадав батькові в руки, то кричав так, що й на Хоминому кутку було чути. А кричав він завжди одне й те ж: "Ой таточку, голубчику, більше не буду!"
І тепер справа почала наближатися до того ж самого кінця. Батько згріб Пилипа в руки і, зиркаючи на нього так, що в Пилипа і душа в п’ятки ввігналась, спитав:
— Кажи, у кого покрав?
Пилип зіскулився, став маленьким,— але все одно дух протесту ще не був приборканий у ньому, і він промовив так само блискаючи своїми чорними красивими очима:
— Украв! Еге, чого там украв! Я нічого не крав...
— Брешеш, сучий сину,— одповів шофер і, як держав Пилипа: за плечі, так і підняв його вгору на рівень своїх очей. Тоді вп’явся Пилипові у вічі своїми очима. Бідолашний Пилип завис, як курча в пазурах шуліки. Та не здається — сльози котяться, а сам каже:
— А чого ви такі! Як що, так зразу і "брешеш"! А я й не брешу!
— Не брешеш?! — вкрай здивувався шофер.— А це ж що таке? — Він поставив Пилипа на землю і показав пальцем на сковорідку.
Пилип відповів:
— Я не хотів нікому розказувати, а коли ви кажете, то розкажу. Всю правду!
І розказав.
Краще б він був її не розказував!
Бо Пилипові, його батькові і Хомі що?! Вони ж люди без старих пересудів. А баба Текля прийшла у новий світ з старого світу з великим вантажем. Як почула вона Пилипові зізнання, то їй одразу стало млосно, почала хреститися, примовляти:
— Свят, свят! О боже мій, о господи! — і як стояла, так і сіла на табуретку. Тоді до свого сина, а Пилипового батька: — Ой синочку, як же ж мені негарно. Ой, водиці...
Той кинувся до колодязя по воду, а Пилип, глянувши на Хому, рушив від кабиці. Спочатку вони йшли тихенько, майже навшпиньках, але чим далі від місця події, тим швидше, а як уже видибали з двору на вулицю, то чкурнули так, що тільки пилок заклубочився услід за ними.
Біля ковбані вони побачили зажуреного Тимофія. Він сидів, поклавши голову на підібрані коліна, і сумно дивився на комашину, що тягла гусінь і не могла перевалитися через тонюсіньку травинку. У Тимофія було своє горе. Батькову бритвочку "Мефісто" він сьогодні подарував сусідському Володьці, бо був щедрий і любив дарувати; сусідський Володька, хоч і здоровий уже, замість олівця, застругав собі пальця; в справу втрутилися спочатку Володьчина мати, потім Тимофіїв батько. І Тимофій, стежачи за мурашкою, переживав тепер ці недавні, ще свіжі події.
Хлопці присіли біля нього, і Пилип поцікавився:
— Знову комусь щось подарував?
— Еге,— зітхнув Тимофій.— Володьці батькову бритвочку "Мефісто"...
В цей час за спиною у них зашелестіли кущі, з кущів вийшов Куприк. Куприк все життя мріяв стати матросом, але що був маленького зросту, то вдавався до всіх хитрощів, щоб підрости. Він хапав себе руками за голову і намагався підтягти своє тіло вгору. А це додумався ось до чого. Куприкові батьки зарізали свиню; зайве м’ясо, як водиться, вирішили розпродати сусідам і, щоб було чим важити, позичили в Олиної матері пружинні терези — безмін. Безмін дуже сподобався Куприкові; він прикріпив його до скоби, вбитої в сволок, накинув на гачок безміна петельочку, ухопився зубами за петельку і почав підтягатися вгору і вниз. Це він робив для того, щоб видовжилося тіло. Пружина, однак, не витримала експерименту, розтяглася. На сцену наскочив Куприків батько.
Тепер Куприк ішов, раз у раз обсмикуючи труси, щоб вони не так щільно приставали до тіла і не терлися об шовкову Куприкову шкіру.