Жити мені у його, Лукаша, було добре. У неділю ми, переспівавши у церкві, ходили до моєї хати, оглядали господарство моє; а цілий тиждень, як улітку, то в саду вчимось, балакаєм чи що сієм, садимо. Взимку в хаті вчимось, а ні, перед віконцем сидимо; пашні — пшениці, ячменю — пригорщ висиплем під вікном: синиці, шпаки поназлітаються, голуб волохатий спуститься, припурхне горобчик поживиться. Було, не дишемо — дивимось, щоб не сполохать.
— Дядьку, — поспитав я раз у Лукаша, — у вас хто вмирав?
— Як?
— Мати вмерла, батько...
— Ні, я їх не пам’ятаю — малим був. А жінка в мене вмерла.
— Як вмирала, що вона вам сказала?
— Нічого, сину, нічого вона мені не сказала. Одвернулася од мене.
— Як? Нащо?
— Не любила мене, сину, от що! Тому й нічого не сказала. Що ж казати?
— За що не любила?
— Якби за що, а то ні за що! Тут вже нічого діяти! Руки склади та й сядь. Її зневолили за мене отець-мати, а я одружився — того не знав.
— Що ж, — довідуюсь, — недобре ви жили? Сварилися з нею?
— Ні, ніколи в світі. Я, було, сам собі сиджу, а вона сама собі.
— Так і нудилися обійга! Чом було вам не заговорити, не приступити до неї? Я б приступив! Усе б було веселіш; або б з хати пішов...
— Мене, сину, ноги не несли, — каже, — ані до неї, ані від неї.
— Як же се ви жили такечки, дядьку, чудно! Дуже вона вас не любила, мабуть, що й не озивалася ніколи?
— Ні, раз вона до мене з уст своїх вимовила: "Добрий ви чоловік, — каже, — а мені жадається вмерти. Ой коли б же я хутче вмерла!"
— А ви що?
— Я нічого — що ж я?
— І вмерла?
— І вмерла.
— Скучали за нею?
— Скучав...
— Отець-мати її усе знали?
— Я їх після весілля ніколи не бачив — далеко живуть.
II
Лукаш пристарів, садок його буяніє, а материна могила уросла густою травою зеленою, а мені вже на вісімнадцятий год пішло. Жили ми усе так, як і давно. Лукаш усе садовину ростив та кохав — та тим собі й тішився, а я... мені, грішному, вже й нудно стало. Що Лукаш знав, те я вже вивчився, роботи в мене було небагато — так я тинявся, до всього доглядаючись, до всього дослухаючись, і було мені так якось ніяково... от наче чогось я не второпав, наче щось от тут коло мене, та я його не знайду, не знаю, де воно... наче я нічого не знаю, наче дурний.
— А що се ти, любий, зажурився? — питав мене Лукаш.
— А так чогось нудно! — одкажу йому.
— А се буває так, — скаже на те Лукаш, — се бува так і знов перейде.
Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, — у місті я бував, надивився там на будинки кам’яні, на крамниці й крамарів, ходив по базару, признакомлювався із міщанами — нічого тільки я там собі не побачив такого, щоб воно мені полюбилося та розважило: там було так сливе, як і в нас у селі, тільки що в нас у селі плугом орали та ходили у свитах, у високих шапках, а тут, у місті, продавали бублики, крамарювали та у синіх чемерках і в низеньких шапочках викрашалися... Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто... І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов... удався, мабуть, я у того пращура свого, у Савлука козака.
Я почав розпитувати Лукаша, чи не знав він чого об тім краї, що за містом нашим.
— А се вже там чужі землі, — туди я ще ніколи не заходив, у ту сторону.
Мені кожної ночі сняться шляхи, дерева, люди, ріки, звірі, будинки — і все таке красне, велике, що я зроду мого віку наяву такого не бачив.
— Піти б мені у світ, — кажу якось Лукашеві, сміючись, а в самого душа і грає, і замирає.
Лукаш теж всміхнувся.
— Оце! — каже.
— А піти б мені справді у світа, — говорю Лукашеві незабаром удруге і вже не всміхався, а такий, як на багатий похорон мене вести.
— А що се тобі усе світа на думку навертаються?
— Та хочу йти в світа.
— По віщо ж ти підеш?
— Так собі... а може, й по добру науку...
— Звісно. Побачиш дечого багато. Я сам проходив аж до Чорного моря. Місця різні, а люди все однакові... і таки дивного нічого мені не траплялося...
— Дарма, — кажу, — мені, може, що й трапиться... Дещо побачу на свої очі... Піду, — кажу, — піду...
— Не ходи, Тимоше! — І став мене відмовляти: — Буде голодно і холодно; приймеш біди всякої або, не дай Боже, занедужаєш... і нащо молоді літа марно по світу розсіватимеш.
— Піду. Добре ви усе мені сказали, добре я чув — а піду!
— А, як сам знаєш! Коли вже така твоя хіть, то йди собі з Богом.
Я взяв торбинку на плечі та й пішов.
Задумав я йти аж у самий Київ. А з Києва аж за Чорне море, а там куди вже втраплю...
Вийшов я з села ранком погожим і свіжим. Лукаш провів мене за царину.
Ішов я, ішов, і не оглядався, і не втомлявся. Підвечір вже незнайомі мені місця стали виявлятись. Ішов я полями чистими та широкими, далі набрів діброву густу та красну. Двічі обійшов я ту діброву. Пам’ятаю червоні квітки.
"А що далі буде, побачу!" — думаю.
А далі було велике село.
Вже смеркало, як я увійшов у те село, — імла і темрява літня, по хатах не світилось, а зірочок, зірочок блискотіло-горіло на небі! А дівчат, дівчат по селі співало!
Я на ті дівочі голоси просто й пішов, минаючи тихі білі хати. Мене обминула купка парубків; пробігло з півкопи дівчат: "Добривечір!" — "Добривечір!"
На одшибі од села було ігрище, челядь гомоніла, співала, сміялась. Спершу, як я дійшов, дівчата мене оглядають збоку; парубки наче не дивляться, а тільки шапки поправляють, а далі як я озвався, то й до мене заговорили. Звісно, дівчата зараз розпитують, звідки я.
— А звідти, — кажу, — де вже мене нема!
Сміху та веселості дівочої — брате мій!
— А куди йдете?
— А туди йду, де буду!
Знов сміятись та ахкати.
Що то за гуляння на тім грищі було превеселе!
Слово скажеться та й сміхом перехопиться, то й не одним, а з усіх боків так і задзвонить, як у дзвоночки. А що вже мені було весело та цікаво, то й не сказати! Здається, так же само гуляють, як і в нас, да не так тую пісню співають, да інакше... І ті незнайомі люди, і хати, і дворища — усе я своїми очима так і поїдаю.
Скінчилося гуляння, вже займається на день... зирк! а та дівчина, що звечора була мені чорнявою — вона зовсім стала білявенька, зовсім не та, тільки голосок той самий, свіжий та веселий; а де мені здалося у темряві, що стоять три стоги, то стоять тепер три хати; десять дівчат розказує, в якій хаті голова живе, в якій писар і яка в писаря жінка...