Того тижня я покосив трохи трави й заробив майже два долари. А призначеного дня сів у автобус, і
дядько Віллі вже чекав мене на околиці міста, цього разу в обдертому відкритому фордику — на передньому склі ще видніло написане крейдою "85 доларів готівкою", а ззаду лежав складений новенький намет. Дядько Віллі й старий Джоб були на передньому сидінні, дядько Віллі виглядав чудово у картатому кашкеті дашком назад, що теж був би новенький, якби не велика масна пляма, в захисних окулярах, піднятих на лоб, у свіжовимитому целулоїдному комірці, без краватки, ніс облущився від сонця, а очі поблискують із-за звичайних його окулярів. З ним я пішов куди б завгодно; і навіть тепер пішов би, хоч би й знав, чим усе це скінчиться. Йому зовсім не треба було б тепер просити мене, як не треба було й тоді. Отож я вмостився на складеному наметі, і ми рушили, тільки не до міста, а зовсім в інший бік. Я спитав, куди ми їдемо, але він лише відказав: "Почекай", женучи ту маленьку машину вперед, так наче йому страх кортіло кудись там швидко добутись, і з голосу чути було, що все йде чудово, що ніколи йому не жилося так гарно, кращого й не придумаєш; а старий Джоб скулився на своєму місці, тримався обіруч і верещав на дядька Віллі, чого він так жене. І справді. Може, я вже тоді по старому Джобі зауважив, що дядько Віллі й міг би втекти від Джефферсона, але якби не просто уникав його, а порвав би з ним усі зв'язки.
І ось ми під'їхали до дорожнього знаку, стрілки, що вказувала на аеродром, і звернули, а я спитав:
— Куди? Куди це ми? — але дядько Віллі тільки відказав:
— Почекай, почекай трохи,— так, наче його самого нетерплячка брала, і нахилився над кермом,— сиве волосся вибилося з-під кашкета, комірець з'їхав убік, аж відкрилася смужка шиї між ним та сорочкою, а старий Джоб приказував (таки справді, я вже тоді все зрозумів!):
— Ну нічого, він свого доскочив. Нехай, нехай. Але я йому казав: це пусте. Я застерігав його.
Нарешті ми приїхали на аеродром, дядько Віллі різко зупинив машину і, ще й не виходячи з неї, показав угору:
— Он дивись!
То був літак. Дядько Віллі бігав туди-сюди краєм поля й розмахував хусточкою, поки його завважили згори і літак знизився, сів і підкотив до нас, невеличкий собі літак з двоциліндровим двигуном. Там сидів Секретар, теж, як і дядько Віллі, у новенькому картатому кашкеті і в захисних окулярах. Дядько Віллі— мені сказали — купив такі самі й для старого Джоба, тільки той не схотів їх надіти. Ввечері ми влаштувалися на ночівлю в туристському таборі за дві милі далі, і там виявилося, що в них є кашкет та окуляри й для мене, і тоді я зрозумів, чому його не змогли знайти: дядько Віллі розповів мені, що купив літака за частину грошей, виручених від продажу будинку, який урятувала була сестра, як родинну пам'ятку, бо й вона там народилася. Але капітал Він з аеродрому не погодився навчати його, як водити літака, бо в дядька Віллі нема довідки від лікаря ("їй-бо,— сказав дядько Віллі,— ці кляті республіканці й демократи та ще як їх там скоро доведуть до того, що чоловікові не можна буде без дозволу й воду спустить у власному клозеті!"), а до лікаря він не може звернутися, бо той ще запроторить його назад до Кілі або сповістить про все місіс Мерідю. Тому дядько Віллі наказав спершу навчитися літати Секретареві, і оце Секретар уже два тижні водить літака,— тобто майже на чотирнадцять днів довше, ніж він практикувався з автомобілем перед першим їхнім виїздом.
Напередодні дядько Віллі купив ще й автомобіль, намет і табірне спорядження, і завтра ми мали вирушити. Насамперед нам треба було дістатися до Ренф-
ро, де нас ніхто не знає і де, як розвідав дядько Віллі, є велике пасовище — там ми перебудемо з тиждень, поки Секретар навчить дядька Віллі водити літака. Тоді вирушимо на захід. А коли скінчаться гроші, будемо зупинятися в якомусь містечку й брати пасажирів, щоб вистачило нам на бензин та харчі до іншого містечка — дядько Віллі з Секретарем у літаку, а я зі старим Джобом у машині. Старий Джоб сидів на стільці під стіною і кліпав на дядька Віллі своїми немічними очицями, червоними й понурими. А дядько Віллі забрався на ліжко, досі ще в кашкеті й захисних окулярах та з комірцем без краватки — часом той комірець (не прикріплений до сорочки, а лише застебнутий на шиї) з'їжджав набік, або ставав зовсім задом наперед, як в єпископального пастора, і очі дядька Віллі поблискували за скельцями, а голос був дзвінкий та ясний.
— А на різдво будемо в Каліфорнії! — промовив він.— Подумати тільки: в Каліфорнії!
VI
Тож нащо кажуть люди, пю мене хтось там зманив? Як вони можуть? Я, мабуть, уже й тоді розумів, що нічого з цього не вийде, не може вийти, що це було б навіть надміру. А може, я розумів і те, чим воно скінчиться, бо бачив, як хнюпився Секретар, коли дядько Віллі заводив мову, щоб самому навчитися водити літака, і бачив, як позирав старий Джоб на дядька Віллі — він нічого, звісно, ще не накоїв, але міг би накоїти, якби нагода. Бо ж я був білий, як і дядько Віллі. Старий Джоб із Секретарем — вони обидва старші за мене, але ж я таки був білий, отже, все мало бути добре, принаймні наскільки залежало від мене. Здавалося, я вже тоді зрозумів, що хоч би яка спіткала його доля, він таки не помре. Отож я й
її* 323
подумав, що коли б і собі навчитися так жити, як він, то, може, і я теж не помру.
Ми вирушили наступного ранку, тільки-но розвидніло, бо діяв якийсь ідіотський припис, що Секретар, поки не одержить пілотських прав, може літати лише над аеродромом. Ми заправили літак бензином, і Секретар піднявся на ньому вгору, ніби щоб потренуватися. Тоді дядько Віллі швиденько посадив нас в автомобіль, бо, мовляв, літак може покривати шістдесят миль за годину і Секретар буде в Ренфро задовго до нас. Та коли ми прибули в Ренфро, Секретаря там не було. Ми поставили намет і пообідали, а він усе не показувався, і дядько Віллі почав клясти; ми вже повечеряли, й настали сутінки, а Секретаря все не було, і дядько Віллі кляв уже на всі заставки. Показався Секретар аж тільки другого дня. Ми почули його, вибігли й стали дивитись, як він швидко пролітає просто над нами, прямуючи з протилежного боку, а не від Мемфіса. І хоч як ми всі кричали до нього й махали руками, він пролетів далі; дядько Віллі аж підстрибував і кляв, а ми склали намета в машину, щоб перейняти його десь в іншому місці, коли чуємо — він повертає. Мотор уже був заглушений, і ми могли навіть бачити пропелер, бо він тепер не крутився. Скидалося на те, що Секретар приземлиться не на пасовищі, а ген по той бік на деревах. Але він якось на ті дерева не втрапив і тільки гепнувся злегка об землю; ми підбігли й побачили, що він сидить у Л кабіні, очі заплющив, обличчя сіре, як попіл, і каже: