А шибеники тільки хитро моргали один одному...
І любесенько починався урок.
Урок! Те навчання!
Годинами, днями, місяцями, роками виспівували ми "Золоту абетку":
Абизло буні хтоне мавна тебе,
Лишедоб рочи нити треба.
Ванягазькі наймити
Мають душу, якіти.
(Хто второпає, що означає ця "китайська" грамота, той дістане морелю. А ми її у свій час не тямили!)
Які довгі ці золоті правила! Можна їх півдня співати. До того ж вони мають чудову мелодію!..
Я знаю тільки одну пісню, що довша й мелодійніша,— таблицю множення. За чотири-п'ять років ми співали її щодня протягом чотирьох-п'яти годин. То й засвоїли міцно. Коли хтось запитував, скільки дорівнює сім раз по вісім,— ми починали сьомий куплет пісні, а саме:
Сім раз один дорівнює сім,
Сім раз два дорівнює чотирнадцять,
Сім раз три дорівнює двадцять один...
Коли ж отак доходили до восьмого рядка, то нарешті дізнавалися, що:
Сім раз вісім дорівнює п'ятдесят шість!
* * *
І досі дивуюся, як міг хтось у школі дядька вчителя навчитися читати.
Мені було легко, бо мене вчила мати.
А в дядька вчителя був такий метод: він розподіляв малечу між старшими учнями, і ті щодня мали навчити їх одної літери. Назавтра навчання з малим провадив вже якийсь інший старший хлопець.
Я працював на ниві народної освіти, починаючи з першого класу. Уже тоді дядько вчитель доручив мені вчити мого сусіда — сина пастуха. Ніколи не забуду його замурзане лице, облите слізьми. Пальці в хлопця були, наче грифель, негнучкі й такі ж чорні. Я брав його руку в свою і ледве-ледве виводив нею літеру.
Ой Палку, Палку! Ти зараз, мабуть, пасеш десь за Тисою свиней. Чи ти вже вмієш писати букву "і"? Навіщо це тобі, правда? Адже ти діло своє добре знаєш, і в селі всі тебе поважають. Коли товщим кінцем костура, що його завжди носиш при собі, зробиш велике "А", твій наказ добре розуміють усі твої підлеглі — від старого кнура аж до малого поросяти...
* * *
Отак ми вчилися. Дядькові вчителеві довелося самому навчати одне тільки покоління. Відтоді ця його праця була щедро винагороджена. Письменні діти під його мудрим наглядом учили неписьменних — виховували з них подібних до себе розумних людей.
Подеколи дядько розказував нам щось. Правда, не так нудно, як у підручнику.
Нема такої цікавої казки, як вчителеве пояснення.
Ось послухайте, як він розповідав про відкриття Америки.
— Тихо, діти! Десь-не-десь була собі країна, що називалася Іспанія. У тій країні жив собі бідний чоловік, на ймення Кріштоф Коломпош[2]. Коли ще він був малий, дуже любив пускати на воду човники. Як ішов дощ, він виходив на вулицю і бродив по калюжах з паперовими човниками. Не раз перепадало йому за це від матері.
Але ж малюк виріс, вибився в люди. Як і раніше, він любив кораблі. І одного разу заманулося йому відкрити Америку.
Ось як! Та коли б він не був бідний, як руда миша. Але ж був. Не мав корабля.
Не біда. Поміркував трохи і подався до короля.
— Пресвітлий королю, хоч загину, хоч житиму, а кортить відкрити Америку. Та не маю корабля. Пішки через океан мені не пройти.
— Коли тобі потрібно лише це,— мовив король, — то не журися. Буде корабель. Скільки треба?
— Бодай три, пане королю, бо дорога далека, треба й харчів узяти з собою.
І король дав йому три кораблі. Навантажили їх штучними коралями, аби було чим обдарувати дикунів. І гармату висадили на корабель, щоб нею лякати червоношкірих.
Ну гаразд. Вирушили. Пливли та й пливли, ніде не зупинялися аж чотири місяці. І якось надвечір побачили землю.
— Тут заночуємо, — сказав Коломпош, — а вранці висядемо на берег.
Так і сталося.
На березі червоношкірий чоловік байдики бив. Озвався до нього Коломпош:
— Доброго здоров'я, батечку! Скажіть, це не Америка?
— Так, вона. Чого б не вона, коли вона. Ачей ви Коломпош?
— Авжеж!
— Овва. Тоді ми, виходить, відкриті.
* * *
Цитьте, діти!
Не смійтеся з мого вчителя.
Він був добрий собі чоловік, хоча й не вчив
нас математики, геометрії та іншого. Однак ми дуже любили і його, і школу. Він вивчив нас пісень, молитов, навчив нас бути людяними, чесними, навчив нас любити батьківщину...
Майже шістдесят років учив він наше село.
Коли ми ховали його, в цілому селі був тільки один-однісінький старий дід, який учився в іншого вчителя. Та навіть і дід той плакав за ним; славний наш дядько вчитель наставляв на добру путь шістьох його синів та багатьох онуків.
[1] Парафія — релігійна громада.