— Крадена? — спитав дядько.
— Піди ти тепер украдь! — обпекла його злим поглядом циганка й пішла геть.
— От мошенники! — скрушно похитав головою дядько,— А вгадала, бач, що ми м'ясо продали!
— Чого б же вона не вгадала, як ми тільки що з м'ясницької вийшли й мішок он увесь у плямах!
— А й то таке! — весело погодився дядько.
У магазинах він купив тільки інструмент — шоршобку, рубанок, терпуг, шпунт, ножівку та пляшку лимонної горілки, бо вона сподобалася йому кольором. ("Покуштуємо ще зеленої!").
На вулиці дядько не поминув жодного автомата з газованою водою, обережно, ніби вагаючись, просовував три копійки в щілину, тримав якийсь час у нігтях, таких міцних, що ними шурупи в дерево можна вгвинчувати, затим швидко одосмикував руку і, схиливши голову набік, ждав — наллє чи не наллє. Автомати наливали! Я гадав, що він просто бавиться ними. Але за четвертим чи п'ятим заходом дядько, вже не допивши води, сказав:
— Ти ж тільки подумай: хоч би тобі один налило через верх, усі не доливає! Воно ці автомати теж люди настроюють.
Набрівши на першу-ліпшу їдальню, ми зайшли підобідати. Вибрали вільний стіл, заставлений брудним посудом та залитий пивом, і зморено сіли на хиткі залізні стільці. Перепочивши трохи, дядько витяг з-за пазухи вузлик із домашніми харчами — свіжою ковбасою, м'якими, як вата, пирогами та великими й тугими помідорами недавнього засолу.
— Ти, як хочеш, їж це, а я собі чогось городського візьму.
Він витяг з кишені папушку грошей і заходився перераховувати їх, розгладжуючи долонею й складаючи окремими купками: десятки до десяток, трояки до трояків і т. д.
— Сто сорок,— сказав нарешті.— А ми планували вторгувати скільки — сто сімдесят? Недобрали трохи. Ну, та грець з ним. Скажемо тітці, що пустили дешевше, бо багато привозу було...
Після пляшки лимонної, яку ми висушили до дна і крадькома віддали прибиральниці, нам стало так весело, що ми, забувши, де сидимо, голосно, перебиваючи один одного на півслові, стали розказувати — дядько мені, а я дядькові — як ми торгували.
— Н-ну, отій першій в-ви одрізали! — вигукував я захоплено.
— А ота... ти бачив: краля одна підходила, на тебе все позирала. Очі — отакі, вії — отакі!.. Що? Ти не бачив?! У-у, грім-дівка!
— А ви, дядьку, ото ще й те... поглядаєте?
— Хе-хе! Любві, кажуть, усі возрости покорні! Правильно кажуть! Може, ще одну висушимо, га? Чи годі, бо приїдемо додому без шапок...
Дорогою до автобусної нас водило, як уранці з тачкою, і, підтримуючи один одного, щоб не впасти, ми верзюкали про все на світі, одразу ж забуваючи, про що саме.
Вже в автобусі, згадавши молоду циганку, я сказав дядькові:
— Дурні ми, дядьку!
— А дурні, охоче погодився він, не розплющаючись, і довго мовчав. Тоді підвів голову, подивився на мене посолонілими очима й спитав:
— Чого дурні?
— Що не купили тітці отої хустки.
— Навіщо вона їй здалася?
— А інструмент?
— Хе-ге, то ж діло. Платок — щоб красуватися, а інструмент — діло робить.
— Що ж ми ним робитимемо?
— Веранду обшалюємо...
— Вона ж обшальована.
— То вздовж. А тепер зробимо ще й впоперек. Під шпунт.
— Навіщо?
— Бо впоперек — краще, я бачив у Полтаві, як туди їхали. Дядько ховає підборіддя в комір, примугикує щось,— мабуть, про
те, що будемо обшальовувати галерею ще й упоперек,— і незабаром засинає.