— Я щойно мав приємність чути цілковитий доказ цього шаленого кохання,— іронічно промовив Мозгляков.
— Добре. А ви як з нею розмовляли? Чи так має говорити закоханий? Чи так говорить, нарешті, людина хорошого тону? Ви образили й роздратували її.
— Ну, не до тону тепер, Маріє Олександрівно! А недавно, коли ви обидві робили мені такі солодкі міни, я поїхав з князем, а ви давай мене на зуби брати! Ви гудили мене,— ось що я вам кажу! Я це все знаю, все!
— І, певно, з того самого брудного джерела? — зауважила Марія Олександрівна, презирливо усміхаючись.— Так, Павле Олександровичу, я гудила вас, я наговорила на вас і, признаюсь, чимало билася. Та вже саме те, що я змушена була гудити вас перед нею, навіть обмовляти вас,— саме це вже доводить, як важко було мені вирвати в неї згоду покинути вас! Недалекоглядна людино! Якби вона не кохала вас, чи треба б було мені вас гудити, малювати вас у смішному, недостойному вигляді, вдаватися до таких крайніх засобів? Та ви ще не знаєте всього! Я мусила застосувати владу матері, щоб вирвати вас із її серця, і, після неймовірних зусиль, досягла тільки зовнішньої згоди. Якщо ви тепер нас підслухували, то мусили ж помітити, що вона жодним словом, жодним жестом не підтримала мене перед князем. За всю цю сцену вона й слова майже не мовила; співала, як автомат. Уся її душа нила в тузі, і я, з жалю до неї, вивела, нарешті, звідси князя. Я певна, що вона плакала, лишившись сама. Увійшовши сюди, ви мусили помітити її сльози...
Мозгляков справді згадав, що, вбігши до кімнати, він побачив Зіну в сльозах.
— Але ви, ви, за віщо ви були проти мене, Маріє Олександрівно? — скрикнув він.— За віщо ви гудили мене, обмовляли мене, в чому самі зізнаєтесь тепер?
— А, це інша річ! От якби ви спочатку розсудливо питали, то давно б дістали відповідь. Так, ваша правда! Все це зробила я, і сама я. Зіни не втручайте сюди.
Навіщо" й зробила? Відповідаю: по-перше, для Зіни. Князь багатий, знатний, має зв'язки, і, вийшовши за нього, Зіна зробить блискучу іпартію. Якщо він, врешті, і вмре,— може, навіть скоро, бо всі ми більш-менш смертні, тоді Зіна — молода вдова,1 княгиня, у вищому товаристві і, можливо, дуже багата. Тоді вона може віддатися за кого хоче, може зробити багатющу партію. Але, звісно, вийде вона за того, кого кохає, за того, кого кохала перше, чиє серце розшматувала, вийшовши за князя. Саме вже каяття змусило б її спокутувати свою провину перед тим, кого перше кохала.
— Гм! — промимрив Мозгляков, задумано дивлячись на свої чоботи.
— По-друге,— і про це я згадаю тільки коротко,— вела Марія Олександрівна,— бо ви цього, може, навіть і не зрозумієте. Ви читаєте вашого Шекспіра, черпаєте з нього всі свої високі почуття, а насправді ви хоч і дуже добрі, але ще надто молоді,— а я мати, Павле Олександровичу! Слухайте ж: я видаю Зіну за князя почасти й для самого князя, бо хочу врятувати його цим шлюбом. Я й перше любила цього благородного, цього предоброго, цього по-рицарському чесного старика. Ми були друзі. Він нещасний у пазурах цієї пекельної жінки. Вона доведе його до могили. Бог бачить, що я схилила Зіну на шлюб із ним, єдино виставивши перед нею всю святість її подвигу самовіддання. Вона захопилась благородством почуттів, привабливістю подвигу. В ній самій є щось рицарське. Я змалювала їй, як діло високохристиянське, бути опорою, утіхою, другом, дитиною, красунею, ідолом того, кому, може, лишається жити один рік. Не гидка жінка, не страх, не сум оточували б його в останні дні його життя, а світло, дружба, любов. Раєм здалися б йому ці останні згасаючі дні! Де ж тут егоїзм,— скажіть, будь ласка? Це швидше подвиг сестри-жалібниці, а не егоїзм!
— То ви... то ви зробили це тільки для князя, для подвигу сестри-жалібниці? — глузливо промимрив Мозгляков.
— Розумію й це запитання, Павле Олександровичу; воно досить ясне. Ви, може, гадаєте, що тут по-єзуїт-ському сплетено вигоду князя з власними вигодами? Що ж? Може, в голові моїй і були ці розрахунки, тільки не єзуїтські, а мимовільні. Знаю, що ви дивуєтесь •(айбму відвертому зізнанню, але про одне прошу вас, Павле Олександровичу: не втручайте в цю справу Зіни!
Вона чиста, як голубка: вона не розраховує; вона тільки вміє любити,— мила дитина моя! Якщо хто й розраховував, то це я, і я сама! Але, по-перше, суворо спитайте своє сумління і скажіть: хто не розраховував би на моєму місці за таких обставин? Ми розраховуємо наші вигоди навіть у найвеликодушніших, навіть у най-безкорисливіших справах наших, розраховуємо непомітно, мимохіть! Звичайно, майже всі себе ж дурять, впевняють себе самих, що діють з самого благородства. Я не хочу себе дурити: я зізнаюсь, що, попри все благородство моїх цілей, я розраховувала. Але спитайте, чи для себе я розраховую? Мені вже нічого не треба, Павле Олександровичу! Я віджила свій вік. Я розраховувала для неї, для мого ангела, для моєї дитини, і — яка мати може звинуватити мене в такому разі?
Сльози заблищали в очах Марії Олександрівни. Павло Олександрович зачудовано слухав цю відверту сповідь і непорозуміло кліпав очима.
— Авжеж, яка мати...— промовив він нарешті.— Ви добре співаєте, Маріє Олександрівно, але... але ви ж слово мені дали! Ви подавали й мені надію... Яково ж мені? Подумайте! Тепер же я, знаєте, з яким носом?
— Та невже ви гадаєте, що я про вас не подумала, mon cher Paul! Навпаки, в усіх цих розрахунках була така величезна вигода для вас, що головним чином вона й спонукала мене здійснити весь цей захід.
— Моя вигода! — скрикнув Мозгляков, цим разом зовсім ошелешений.— Це ж то як?
— Боже мій! Невже" ж можна бути такою мірою простим і недалекоглядним! — скрикнула Марія Олександрівна, зводячи очі до неба.— О молодість! молодість! Ось що значить зануритися в цього Шекспіра, мріяти, уявляти, що ми живемо,— живучи чужим розумом і чужими думками! Ви питаєте, добрий мій Павле Олександровичу, яка тут ваша вигода? Щоб ясніше було, дозвольте мені зробити один відступ: Зіна вас кохає — це безперечно! Але я помітила, що, попри все її очевидне кохання, в ній криється якась недовірливість до вас, до ваших добрих почуттів, до ваших нахилів. Я помітила, що часом вона, мовби умисне, стримує себе й холодна з вами — плід роздумів і недовірливості. Чи не помітили ви цього самі, Павле Олександровичу?