— Та ти краще заспівала б нам, Зіно. Як вона співає, князю! Ви любите музику?
— О так! Charmant, charmant! Я дуже люблю му-зи-ку. Я за кордоном із Бетховеном був знайомий.
— З Бетховеном! Уяви, Віно, князь був знайомий із Бетховеном! — кричить у захваті Марія Олександрівна.— Ой князю! Невже ви були знайомі з Бетховеном?
— Авжеж... Ми були з ним у друж-ніх відносинах. І завжди в нього ніс у табаці. Такий кумедний!
— Бетховен?
— Авжеж, Бетховен. Втім, може, це й не Бет-хо-вен, а якийсь інший ні-мець. Там дуже багато нім-ців... Проте я, здається, зби-ва-юсь.
— Що ж мені співати, мамо? — спитала Зіна.
— Ой Зіно! Заспівай той романс, в якому, пам'ятаєш, багато рицарського, де ще ця володарка замку та її трубадур... Ой князю! Як я люблю все це рицарське! Ці замки, замки!.. Це середньовічне життя! Ці трубадури, герольди, турніри... Я акомпануватиму тобі, Зіно. Пересядьте сюди, князю, ближче! Ой ці замки, замки!..
— Авжеж... замки. Я теж люблю зам-ки,— мурмоче князь у захваті, впиваючись у Зіну єдиним своїм оком.— Але... боже мій! — вигукує він.— Це романс!.. Але... я знаю цей ро-манс! Я давно вже чув цей романс... Це так багато мені на-га-ду-є... Ой боже мій!
Я не берусь описувати, що сталося з князем, як заспівала Зіна. Співала вона старовинний французький романс, що був колись у великій моді. Зіна співала його прекрасно. її чистий, звучний контральто проникав до серця. її прегарне обличчя, чудові очі, її точені дивні пальчики, котрими вона перегортала ноти, її волосся, густе, чорне, блискуче, хвилюючі груди, вся постать її, горда, прекрасна, благородна,— все це зачарувало бідного дідка зовсім. Він не відривав від неї очей, коли вона співала, він заходився від хвилювання. Його старече серце, підігріте шампанським, музикою й воскрес-лими спогадами (а в кого нема улюблених спогадів?), стукало чимраз частіше, як давно вже не билося воно... Він ладен був упасти навколішки перед Зіною і мало не плакав, коли вона скінчила.
— О та charmante enfant,1 — скрикнув він, цілуючи її пальчики.— Vous те ravissez !2 Я тепер, тепер тіль-ки згадав... Але... але... о та charmante enfant!..
1 моя чарівна дитино! (франц.)
2 Ви мене захоплюєте! (франц.)
І князь навіть не міг докінчити.
Марія Олександрівна відчула, що настала її хвилина.
— Навіщо ж ви занапащаєте себе, князю? — вигукнула вона урочисто.— Стільки почуття, стільки життєвої сили, стільки багатств душевних, і усамітнитися на все життя! Втекти від людей, від друзів! Але це непростимо! Одумайтеся, князю! Гляньте на життя, так би мовити, ясним оком! Викличте із серця свого спогади минулого — спогади золотої вашої молодості, золотих, безтурботних днів, воскресіть їх, воскресіть себе! Почніть знову жити в товаристві серед людей! Поїдьте за кордон, до Італії, до Іспанії — до Іспанії, князю!.І Вам треба керівника, серце, яке б любило, поважало вас, вам співчувало? Але у вас є друзі! Покличте їх, гукніть їх, і вони прибіжать юрбами! Я перша кину все й прибіжу на ваш виклик. Я пам'ятаю нашу дружбу, князю; я кину чоловіка й піду за вами... І навіть, якби я була ще молодша, якби я була така ж гарна й прекрасна, як донька моя, я б стала вашою супутницею, подругою, дружиною вашою, коли б ви того схотіли!
— І я певен, що ви були une charmante personne свого ча-су,— промовив князь, сякаючись у хустку. Очі його були омочені слізьми.
— Ми живемо в наших дітях, князю,— з високим почуттям відповіла Марія Олександрівна.— В мене теж є свій ангел-хранитель! І це вона, моя донька, подруга моїх думок, мого серця, князю! Вона відхилила вже сім освідчень, не бажаючи розлучатися зо мною.
— Отже, вона з вами поїде, коли ви су-про-воджу-ва-ти-мете мене за кордон? У такому разі я неодмінно поїду за кордон,— скрикнув князь запалюючись.— Не-од-мінно поїду! І якби я міг тішити себе на-ді-єю... Але вона чарівна, ча-рів-на дитина! О та charmante еп-fant!..— І князь знову почав цілувати її руки. Сердешний, йому хотілося стати перед нею навколішки.
— Але... але, князю, ви кажете: чи можете тішити себе надією? — підхопила Марія Олександрівна, відчувши новий приплив красномовства.— Але ви чудні, князю! Невже ви вважаєте себе вже недостойним уваги жінок? Не молодість становить красу. Згадайте, що ви, так би мовити, уламок аристократії! Ви представник найвитонченіших, найсправжнісіньких рицарських почуттів і... манер! Хіба Марія не покохала Мазепи?
Я пам'ятаю, я читала, що Ло,зьон, цей чарівний маркіз двору Людовіка... я забула котрого,— вже на схилі літ, вже старий, полонив серце одної з найперших двірських красунь!.. І хто сказав вам, що ви старик? Хто навчив вас цього! Хіба люди, як ви,'старіють? Ви з таким багатством почуттів, думок, веселості, дотепності, життєвої сили, блискучих манер! Але з'явіться тепер десь за кордоном, на водах, з молодою дружиною, з такою ж красунею, як, скажімо, моя Зіна,— я не про неї кажу, я кажу тільки так, для порівняння,— і ви побачите, який колосальний буде ефект! Ви — уламок аристокра-іії, вона — красуня над красунями! Ви ведете її урочисто попід руку; вона співає в блискучому товаристві, ви, з свого боку, сиплете дотепи,— та всі води збіжаться дивитися на вас! Уся Європа закричить, бо всі газети, всі фейлетони на водах заговорять в один голос... Князю, князю! І ви кажете: чи можете ви тішити себе надією?
— Фейлетони... авжеж, авжеж!.. Це в газетах...— мимрить князь, не тямлячи й половини з базікання Марії Олександрівни й розкисаючи дедалі більше.— Але... ди-ти-но моя, якщо ви не вто-ми-ли-ся,— заспівайте ще раз той романс, який ви щойно співали!
— Ой князю! Але в неї є й інші романси, ще кращі... Пам'ятаєте, князю, L'hirondelle? 1 Ви, певно, чули?
— Еге, пам'ятаю... або, краще сказати, я за-був. Ні, ні, попередній ро-манс, той самий, який вона щойно спі-ва-ла! Я не хочу L'hirondelle! Я хочу той романс...— казав князь, благаючи, як дитина.
Зіна проспівала вдруге. Князь не міг утриматися й схилився перед нею навколішки. Він плакав.
— О ma belle châtelaine!2 — вигукував він своїм деренькучим від старості й хвилювання голосом.— О та charmante châtelaine!3 О люба дитино моя! Ви так багато на-га-да-ли мені... з того, що давно минуло... Я тоді думав, що все буде краще, ніж воно потім було. Я тоді співав дуети... з віконтесою... цей самий романс... а тепер... Я не знаю, що вже те-пер...