— Пора, пора, Зіночко, пора! Ой! Я забалакалась! — схаменулася Марія Олександрівна.— Вони там хочуть зовсім зманити князя. Зараз же сідаю й їду! Під'їду, викличу Мозглякова, а там... Та я його насилком вивезу, якщо треба! Прощай, Зіночко, прощай, голубко, не тужи, не май сумніву, не сумуй, головне — не сумуй! Усе прекрасно, преблагородно влаштується! Головне, з якого погляду дивитися... Ну, прощай, прощай!..
Марія Олександрівна перехрестила Зіну, вискочила з кімнати, з хвилинку покрутилася в себе перед дзеркалом, а за дві хвилини гнала мордасовськими вулицями у своїй кареті на полозках, яку щодня запрягали, близько цього часу, в разі виїзду. Марія Олександрівна жила en grand
"Ні, не вам перехитрувати мене! — думала вона, сидячи в своїй кареті.— Зіна згодна, отже, половину діла зроблено, і тут — урватися! Дурниця! Ой і Зіна! Пого-дилася-таки врешті! Отже, й на твою голівку діють деякі розрахуночки! Перспективу ж бо я виставила їй при-
на широку ногу (франц.).
надну! Зворушила! А тільки страх яка вона хороша сьогодні! Та я б з її красою пів-Європи перевернула по-своєму! Ну, та почекаємо... Шекспір той злетить, коли княгинею зробиться та де з чим; познайомиться. Що вона знає? Мордасов та свого вчителя! Гм... Тільки яка ж з неї буде княгиня! Люблю я в ній цю гордість, сміливість, неприступна яка! Гляне — королева глянула. Ну як, ну як не розуміти своєї вигоди? Зрозуміла ж нарешті! Зрозуміє й усе інше... Я все ж таки буду при ній! Погодиться ж, кінець кінцем, зо мною в усіх пунктах! А без мене не обійдеться! Я сама буду княгиня; мене в Петербурзі взнають. Прощай, городисько! Вмре цей князь, вмре хлопчак, і тоді я її за можновладного принца видам! Одного боюся: чи не занадто я їй довірилась? Чи не занадто була відверта; чи не занадто я розчулилась? Лякає вона мене, ох, лякає!"
І Варія Олександрівна поринула у свої роздуми. Годі казати: вони були клопітні. Але ж мовляють, що охота гірш неволі.
Лишившись сама, Зіна довго ходила туди й сюди по кімнаті, згорнувши руки, замислившись. Багато про що вона передумала. Часто й майже несвідомо повторювала вона: "Пора, пора, давно пора!" Що означав цей уривистий вигук? Не раз сльози блищали на її довгих шовковистих віях. Вона не думала витирати їх,— зупиняти. Та даремно турбувалася її матінка й силкувалась прозирнути в думки своєї доньки: Зіна цілком зважилась і приготувалася до всіх наслідків...
"Стривайте ж! — думала Настасія Петрівна, вибираючись із своєї хижки по від'їзді полковниці.— А я була й бантик рожевий хотіла приколоти для цього князька! І повірила ж дурепа, що він зо мною одружиться! От тобі й бантик! А Марія Олександрівна! Я у вас нечупара, я злиднячка, я хабарі по двісті карбованців беру. Ще б з тебе пропустити — не взяти, франтихо ти отака! Я взяла благородно; я взяла на сполучені із справою витрати... Може, мені самій довелося б хабара дати! Тобі яке діло, що я не погребувала, своїми руками замок зламала? Для тебе ж робила, білоручко ти отака! Тобі б тільки по канві вишивати! Стривай же, я тобі покажу канву. Я покажу вам обом, яка я нечупара! Знатимете Настасію Петрівну й усю її сумирність!"
РОЗДІЛ VII
Але Марію Олександрівну вів далі її геній. Вона замислила великий і сміливий проект. Видати дочку за багача, за князя й за каліку, видати покрадьки від усіх, скористувавшись недоумством і беззахисністю свого гЪстя, видати по-злодійському, як сказали б вороги Ма-£ії Олександрівни,— було не тільки сміливо, ба навіть зухвало. Щоправда, проект був вигідний, але в разі невдачі вкривав винахідницю незвичайною ганьбою. Марія Олександрівна це знала,' проте не втрачала надії: "Чи з таких халеп я сухою виходила!" — казала вона Зіні, і казала правду. А то яка ж із неї була б героїня?
Безперечно, все це скидалося трохи на розбій на великому шляху, та Марія Олександрівна й на те не дуже зважала. Про це в неї була одна навдивовижу вірна думка: "Повінчають, то вже не розвінчають",— думка проста, але спокуслива для уяви такими незвичайними вигодами, що Марію Олександрівну, від самого вже уявлення цих вигід, проймав дрож і кололо мурахами. Взагалі вона була страшенно схвильована і сиділа в своїй кареті як на голках. Жінка натхненна, обдарована незаперечною творчістю, вона вже встигла скласти план своїх дій. Та план цей був складений начорно, взагалі en grand і ще якось тьмяно просвічував перед нею. Попереду ще була сила подробиць та різних непередбачених випадків. Проте Марія Олександрівна була певна себе: її хвилював не страх невдачі — ні! їй хотілося тільки мерщій почати, мерщій у бій. Нетерпіння, благородне нетерпіння палило її, коли думала про затримки й зупинки. Але, сказавши про затримки, ми попросимо дозволу трохи пояснити нашу думку. Головне лихо передчувала й ждала Марія Олександрівна від благородних своїх співгромадян, мордасовців, і, переважно, від благородного товариства мордасовських дам. Вона з досвіду знала всю їхню непримиренну до себе ненависть. Вона, наприклад, твердо знала, що в місті цієї хвилини, можливо, вже все знають з її намірів, хоч про них ще ніхто нікому не розповідав. Вона знала, з неодноразового сумного досвіду, що, в її домі, не було випадку, навіть найсекретнішого, який, ставшись ранком, не
Тут: у загальних рисах (франц.).
був би відомий уже до вечора останній перекупці на базарі, останньому крамареві в крамниці. Звісно, Марія Олександрівна ще тільки передчувала лихо, та такі передчуття ніколи ЇЇ не омиляли. Не омилили вони й тепер. Ось що сталося насправді, про що вона ще нічогісінько не знала. Близько полудня, тобто рівно за три години після приїзду князя до Мордасова, містом розійшлися дивні чутки. Де почалися вони — не знати, але розбіглися вони майже вмить. Усі раптом стали запевняти одне одного, що Марія Олександрівна вже просватала за князя Зіну, свою безприданку, двадцятитри-річну Зіну; що Мозглякова відставлено й що все це вже вирішено й підписано. З чого зродилися такі чутки? Невже всі так добре знали Марію Олександрівну, що враз потрапили в саме серце її заповітних думок й ідеалів? Ні невідповідність такої чутки звичайному порядкові речей, бо такі справи тільки здерідка можна упорати за одну годину, ні очевидна безпідставність такої вістки, бо ніхто не міг дізнатися, звідки вона почалася,— не могли переконати мордасовців, що вона помилкова. Чутка розросталася і вкорінювалася незвичайно стійко. Найдивовижніше те, що вона стала ширитися саме тоді, коли Марія Олександрівна розпочала свою недавню розмову про це з Зіною. Отаке чуття провінціалів! Інстинкт провінціальних вістунів доходить часом до чудесного, і, звичайно, тому є причини. Він грунтується на найближчому, цікавому й багаторічному вивчанні одне одного. Кожен провінціал живе мовби під скляним ковпаком. Аніяк не можна хоч будь-що приховати від своїх шановних співгромадян. Вас знають напам'ять, знають навіть те, чого ви самі про себе не знаєте. Провінціал уже з натури своєї повинен би, здається, бути психологом і серце-знавцем. Ось чому я іноді щиро дивувався, подибуючи дуже часто в провінції замість психологів і серцезнав-ців надзвичайно багато віслюків. Та це набік; це думка зайва. Вістка була громова. Шлюб із князем здавався кожному таким вигідним, таким блискучим, що навіть чудернацький бік цієї справи нікому не впадав у вічі. Завважмо ще одну річ: Зіну ненавиділи чи не більше ще, ніж Марію Олександрівну,— за що? — не знати. Може, краса Зінина була тому почасти причиною. Може, й те, що Марія Олександрівна була все-таки якась своя всім мордасовцям, свого поля ягода. Коли б вона зникла з міста, то — хто знає? — за нею, може б, пожалкували. Вона пожвавлювала товариство безнастанними історіями. Без неї було б нудно. Навпаки, Зіна поводилася так, начеб жила десь у хмарах, а не в місті Мордасові. Була вона цим людям якось не пара, не рівня і, може, сама того не помічаючи, поводилася з ними нестерпно гордовито. І раптом тепер оця ж сама Зіна, про котру навіть ходили скандальні байки, ця зарозуміла, ця гордівниця Зіна стає мільйонеркою, княгинею, вступить до великопанського кола. Років за два, коли овдовіє, вийде за якого-небудь герцога, може, навіть за генерала; чого доброго — гляди, ііСе за губернатора (а мордасовський губернатор, як на те, удівець і надзвичайно ніжний до жіночої статі). Тоді вона буде перша дама в губернії, і, зрозуміло, сама ця думка була вже нестерпна, і ніколи жодна вістка не розпалила б такого обурення в Мордасові, як вістка про вихід Зіни за князя. Вмить знялися зусебіч шалені крики. Кричали, що це гріх, навіть підлість; що старий не при своєму розумі; що старого обманили, піддурили, обшахрували, користуючись з його недоумства; що старого треба врятувати від кровожерних пазурів; що це, нарешті, розбій і неетичність; що, нарешті, чим же інші гірші за Зіну? І інші могли б точнісінько так вийти за князя. Всі ці балачки й вигуки Марія Олександрівна тільки ще припускала, але для неї й того було досить. Вона твердо знала, що всі, рішуче всі, ладні будуть зробити все можливе й навіть неможливе, щоб перешкодити її намірам. Хочуть же тепер конфіскувати князя, що аж доводиться повертати його мало не з бою. Нарешті, хоч і пощастить піймати й заманити князя назад, не можна ж буде тримати його весь час на прив'язі. Та й хто поручиться, що сьогодні ж, що за дві лише години, весь урочистий хор мордасовських дам не буде в її салоні, та ще під таким претекстом, що не можна буде й відмовити? Відмов у двері, ввійдуть у вікно: випадок майже неможливий, але не новий у Мордасові. Одно слово, не можна було втрачати ні години, ні хвилини часу, а справи не було ж іще й почато. Раптом геніальна думка блиснула і вмить визріла в голові Марії Олександрівни. Про цю нову ідею ми не забудемо сказати на своєму місці. А тепер скажемо тільки, що цієї хвилини наша героїня мчала мордасовськими вулицями, грізна й натхненна, зважившись навіть на справжній бій, якби виникла потреба, аби тільки оволодіти князем і привезти його назад. Вона ще не знала, як це станеться і де вона зустріне його, та зате знала напевно, що швидше Мордасов провалиться крізь землю, ніж не здійсниться бодай одна йота з її теперішніх замислів