Зійшовши нагору, він побачив князя, що сидів у кріслі перед дорожнім своїм туалетом з зовсім голою головою, але вже в еспаньйолці і в бакенбардах. Перука його була в руках сивого, давнього камердинера й улюбленця його, Івана Пахомовича. Пахомович глибокодумно й шанобливо її розчісував. Що ж до князя, то він, ще не очумавшись після недавньої пиятики, мав дуже жалюгідний вигляд. Він сидів, якось весь опавши, кліпаючи очима, пом'ятий і розкислий, і дивився на Мозглякова, мов не пізнаючи його.
— Як ваше здоров'я, дядечку? — спитав Мозгляков.
— Як... це ти? — промовив нарешті дядечко.— А я, брат, трошки заснув. Ой боже мій! — скрикнув він, весь пожвавлюючись.— Я ж... без пе-руки!
— Не турбуйтесь, дядечку! Я... я вам допоможу, якщо ви хочете.
— А ось ти й довідався тепер про мій секрет! Я ж казав, що треба двері за-ми-ка-ти. Ну, мій друже, ти повинен, не-гай-но, дати мені своє слово честі, що не скористуєшся моїм секретом і нікому не скажеш, що в мене волосся нак-лад-не.
— О, що ви, дядечку! Невже ви вважаєте мене здатним на таку ницість! — скрикнув Мозгляков, бажаючи догодити старому задля... задля дальшої мети.
— Авжеж, авжеж! І як я бачу, що ти благородна людина, то нехай уже так, я тебе зди-ву-ю... і відкрию тобі всі мої та-ємни-ці. Як тобі подобаються, мій любий, мої вуса?
— Чудові, дядечку! Дивні! Як ви могли зберегти їх аж досі?
— Розчаруйся, мій друже, вони нак-лад-ні! — промовив князь, з торжеством дивлячись на Павла Олександровича.
— Невже? Повірити трудно. Ну, а бакенбарди? Признайтеся, дядечку, ви, мабуть, чорните їх?
— Чорню? Не тільки не чорню, а вони зовсім штучні!
— Штучні? Ні, дядечку, як хочете, не йму віри.-Ви з мене смієтеся!
1— Parole d'honneur, mon ami!1—скрикнув тріумфуючи князь.— І уя-ви собі, всі, ,рішу-че всі, отак, як і ти, об-ма-ню-ються! Навіть Степанида Матвіївна не вірить, хоч сама часом їх нак-ла-дар. Але я певен, мій друже, що ти збережеш мою таємницю. Дай мені слово честі... 1
— СЛОБО честі, дядечку, збережу. Кажу вам ще раз: невже ви вважаєте мене здатним на таку ницість?
— Ох, мій друже, як я впав без тебе сьогодні! Фео-філ мене знову з карети ви-валив.
— Вивалив знову! Коли ж?
— А от ми вже до мо-нас-тиря під'їздили...
— Знаю, дядечку, не дуже давно.
— Ні, ні, дві години тому, не біль-ше. Я до монастиря поїхав, а він мене взяв та й вивалив; так на-ля-кав,— аж тепер серце не на місці.
— Але, дядечку, ви ж спочивали! — здивовано промовив Мозгляков.
— Авжеж, спочивав... а потім і по-ї-хав. Втім, я... втім, я це, може... Ой, як це дивно!
— Запевняю вас, дядечку, що ви бачили це вві сні! Ви спокійнісінько собі спочивали, від самого пообіді.
— Невже? — І князь замислився.
— Авжеж, я й справді, може, бачив це вві сні. Втім, я все пам'ятаю, що я бачив у сні. Спочатку мені приснився якийсь престрашний бик з рогами; а потім приснився якийсь про-ку-рор, теж ніби з ро-гами....
— Це, мабуть, Микола Васильович Антипов, дядечку.
— Авжеж, може, й він. А тоді Наполеона Бона-парте бачив. Знаєш, мій друже, мені всі кажуть, що я на Наполеона Бона-парте схожий... а в профіль ніби разюче схожий на одного старовинного папу? Як ти вважаєш, мій друже, схожий я на па-пу?
— Я думаю, що ви більше схожі на Наполеона, дядечку.
— Авжеж, це en face. Втім, я й сам те ж думаю, мій любий. І приснився він мені, коли вже на острові сидів, і, знаєш, який балакучий, меткий, веселун такий, він мене над-зви-чайно потішив.
— Це ви про Наполеона, дядечку? — промовив Павло Олександрович, задумано дивлячись на дядька. Якась чудна думка починала мигтіти йому в голові, думка, якої він ще сам не міг ясно усвідомити.
і Слово честі, мій друже! (франц.)
— Авжеж, про Наполеона. Ми з ним усе про філософію розмовляли. А знаєш, мій друже, мені аж жаль, що з ним так суворо повелися... ан-глій-ці. Звичайно, якби не тримали його на ланцюгу, він би знову на людей став кидатися. Скажена був людина! Та все-таки жаль. Я б не так зробив. Я б посадив його на не-на-се-лений острів...
— Чому ж на ненаселений? — неуважно спитав Мозгляков.
v — Ну, хоч і на на-се-лений, тільки не інакше, як розсудливими жителями. Ну й різні роз-ва-ги для нього влаштувати: театр, музику, балет і все коштом казни. Гуляти б його випускав, звісно, під наглядом, а то б він зараз чкур-нув. Пиріжки якісь він дуже любив. Ну, то й пиріжки йому щодня пекти. Я б його, так би мовити, по-батьківському утримував. Він би в мене й роз-ка-явся...
Мозгляков неуважно слухав базікання напівсонного старика і гриз нігті з нетерплячки. Йому хотілося навести розмову на одруження,— він ще сам не знав навіщо; але безмежна злість кипіла в його серці. Раптом дідок скрикнув від подиву.
— Ой топ аті! Я й забув тобі ска-зати. Уяви собі, я ж сьогодні о-свід-чився.
— Освідчились, дядечку? — скрикнув Мозгляков пожвавлюючись.
— Авжеж, освідчився. Пахомовичу, ти вже йдеш? Ну, гаразд. C'est une charmante personne... Але... признаюсь тобі, любий мій, я зробив це необ-мір-ковано. Я тільки тепер цё ба-чу. Ой боже мій!
— Але дозвольте, дядечку, коли ж ви освідчились?
— Признаюсь тобі, друже мій, я навіть і не знаю напевно коли. Чи не вві сні я бачив і це? Ой як, од-на-че ж, це див-но!
Мозгляков здригнувся від захвату. Нова ідея блиснула в його голові.
— Але кому, коли ви освідчились, дядечку? — повторив він нетерпляче.
— Господининій дочці, mon аті... cette belle personne... 1 ВТІМ, Я забув, як її зва-ти. Тільки, бачиш, топ аті, я ж ніяк не можу одру-жи-тися. Що ж мені тепер робити?
-Р.-
1 це чарівна істота (франц.).
— Та ви, звичайно, занапастите себе, коли одружитесь. Але дозвольте мені запитати вас іще про одне, дядечку. Твердо ви певні, що сп'равді освідчились?
— Авжеж... я певен. і
— А якщо все це ви бачили івві сні, так само, як і те, що ви вдруге вивалилися з карети?
— Ой боже мій! І справді, може, й це я теж бачив вві сні! Отже, тепер я й не знаю, як туди по-ка-затися. Як би це, друже мій, дізнатися на-пев-но, якимсь сто-рон-нім способом: освідчувався я чи ні? А то, уяви, яке тепер моє становище?
— Знаєте що, дядечку? Я думаю, й дізнаватися нема чого.
— А що хіба?
— Я напевно думаю, що ви бачили це вві сні.