— Він не прийме жодної допомоги,— промовила Зіна тихо, начеб сама до себе.
— Він не прийме, але мати його прийме,— відповіла, тріумфуючи, Марія Олександрівна,— вона прийме нишком від нього. Ти продала ж свої серги, тітчин подарунок, і допомогла їй півроку тому; я це знаю. Я знаю, що стара пере білизну на людей, щоб годувати свого нещасного сина.
— Йому скоро не буде потрібна допомога!
— Знаю й це, на що ти натякаєш,— підхопила Марія Олександрівна, і натхнення, справжнє натхнення осяяло ЇЇ,— знаю, про що ти кажеш. Подейкують, що в нього сухоти і він незабаром умре. Але хто ж це каже? Цими днями я навмисне питала про нього Каліста Станіславо-вича; я цікавилася цим, бо в мене є серце, Зіно. Каліст Станіславович відповів мені, що хвороба, звичайно, небезпечна, але він і тепер певен, що в бідолахи не сухоти, а^так тільки, досить сильний грудний розлад. Спитай хоч сама. Він певно казав мені, що за інших обставин, особливо при зміні клімату та вражень, хворий міг би одужати. Він сказав мені, що в Іспанії,— і це я ще перше чула, ба навіть читала,— що в Іспанії є якийсь незвичайний острів, здається Малага,— одно слово, скидається на якесь вино,— де не тільки грудні, ба навіть справжні сухотні зовсім одужують від самого клімату, та що туди навмисне їздять лікуватися, звісно, самі тільки вельможі чи, либонь, навіть і купці, але тільки дуже багаті. Та сама вже ця Альгамбра, ці мирти, ці лимони, ці іспанці на своїх мулах! — саме це справить уже незвичайне враження на натуру поетичну. Ти гадаєш, що він не прийме твоєї допомоги, твоїх грошей, на цю подорож? То обдури його, якщо тобі його шкода! Обдурити простимо для врятування людського життя. Подай йому надію, обіцяй йому, нарешті, кохання своє, скажи, що вийдеш за нього, коли овдовієш. Усе на світі можна сказати благородним чином. Твоя мати не навчатиме тебе неблагородного, Зіно; ти зробиш це, щоб урятувати життя його, і тому — все дозволено! Ти воскресиш його надією; він сам почне пильнувати свого здоров'я, лікуватися, слухати медиків. Він силкуватиметься воскреснути для щастя. Якщо він одужає, то ти хоч і не вийдеш за нього,— все-таки він одужав, усе-таки ти врятувала, воскресила його! Нарешті, можна й на нього глянути з жалістю! Може, доля навчила й змінила його на краще, і, якщо тільки він буде гідний тебе,— либонь, і вийди за нього, коли овдовієш. Ти будеш багата, незалежна. Ти можеш, вилікувавши його, дати йому становище в світі, кар'єру. Шлюб твій із ним тоді швидше пробачать, ніж тепер, коли він неможливий. Що спіткало б вас обох, якби ви тепер зважились на таке безумство? Загальне презирство, злидні, скубка хлопчаків за вуха, бо це ж пов'язане з його посадою, спільне читання Шекспіра, довічне перебування в Мордасові і, нарешті, його близька, неминуча смерть. І це в той час, як, воскресивши його, ти воскресиш його для корисного жит/гя, для доброчесності; простивши йому,— ти примусиш його палко кохати себе. Він мучиться своїм паскудним учинком, а ти, розкривши перед ним нове життя, простивши йому, даси йому надію і примириш його з самим собою. Він може вступити на посаду, набути чини. Нарешті, коли навіть він і не одужає, то вмре щасливий, примирений із собою, на руках твоїх, бо ти сама можеш бути при ньому в ці хвилини, певний твого кохання, прощений тобою, під покровом мирт, лимонів, під блакитним, екзотичним небом! О Зіно! Все це в руках твоїх! Усі вигоди по твоєму боці — і це все через заміжжя з князем.
Марія Олександрівна скінчила. Запала довгенька мовчанка. Зіна була невимовно схвильована.
Ми не беремося описувати Зінині почуття, ми не можемо їх угадати. Але, здається, Марія Олександрівна знайшла справжню дорогу до її серця. Не знаючи, в якому стані перебуває тепер доччине серце, вона перебрала всі випадки, в яких воно могло перебувати, і, врешті, здогадалася, що трапила на належну путь. Вона грубо торкалася до найболючіших місць Зіниного серця і, зрозуміло, не могла не виставити, за звичкою, благородних почуттів, котрі, звичайно, не засліпили Зіни. "Але невелике лихо, що вона мені не вірить,— думала Марія Олександрівна,— аби примусити її задуматися! Аби влучніше натякнути на те, про що не можна мені казати прямо!" Так вона думала й досягла мети. Ефект було справлено. Зіна жадібно слухала. Щоки її горіли, груди хвилювались.
— Слухайте, мамо,— мовила вона врешті рішуче, хоча раптова блідість на її обличчі ясно виявляла, чого варта була їй ця рішучість.— Слухайте, мамо...
Але в цю мить несподіваний шум, що долинув із передпокою, і різкий, крикливий голос, який питав Марію Олександрівну, змусив Зіну враз зупинитися. Марія Олександрівна схопилася з місця.
— Ой боже мій! — скрикнула вона.— Чорт несе цю сороку, полковницю! Та я ж її майже вигнала два тижні тому! — додала вона, мало не в розпачі.— Але... але неможливо тепер не прийняти її! Неможливо! Вона, напевно, з вістями, інакше не посміла б і очей появити. Це важливо, Зіно! Мені треба знати... Нічого тепер не треба нехтувати! Але яка я вам вдячна за ваш візит! — закричала вона, кидаючись назустріч гості, що входила.— Як це вам спало на думку згадати про мене, безцінна Софіє Петрівно? Який ча-рів-ний сюрприз! Зіна вибігла з кімнати.
РОЗДІЛ VI
Полковниця, Софія Петрівна Фарпухіна, тільки морально скидалася на сороку. Фізично вона швидше подобала на горобця. Це була маленька п'ятдесятирічна дама, з гостренькими очицями, в ластовинні та в жовтих плямах по всьому обличчю. На маленькому, висхлому тільці її, вміщеному на тоненьких міцних гороб'ячих ніжках, було шовкове темне плаття, яке завжди шуміло, бо полковниця двох секунд не могла пробути в спокої. Це була зловісна й мстива плетуха. Вона схиблена була на тому, що вона полковниця. З полковником у відставці, своїм чоловіком, вона дуже часто билась і дряпала йому обличчя. Опріч того, випивала по чотири чарки горілки вранці та по стільки ж увечері і до божевілля ненавиділа Ганну Миколаївну Антипову, що прогнала її минулого тижня з свого дому, як так само й Наталію Дмитрівну Паскудіну, що тому сприяла.
— Я до вас усього на хвилинку, mon ange,— защебетала вона.— Я й сіла марно. Я заїхала тільки розповісти, які чуда в нас діються. Від цього князя все місто просто ума тронулось! Наші пройди — vous comprenez!1 — його ловлять, шукають, тягнуть його назахват, шампанським поять,— ви не повірите! Не повірите! Та як це ви зважились пустити його від себе? Знаєте ви, що він тепер у Наталії Дмитрівни?