Настасія Петрівна слухається. Виходячи, вона підозріливо поглядає на Марію Олександрівну й помічає в ній якесь незвичайне хвилювання. Замість іти доглянути за катом Нікіткою, Настасія Петрівна проходить до залу, звідти коридором до своєї кімнати, звідти до темної кімнатки, немов хижки, де стоять скрині, розвішана сяка-така одежина й зберігається у вузлах чорна білизна всього дому. Вона навшпиньки підходить до замкнених дверей, скрадає свій віддих, нагинається, дивиться в замкову шпарку й підслухує. Ці двері — одні з трьох дверей тієї самої кімнати, де лишилися тепер Зіна й її матінка,— завжди наглухо замкнені й забиті.
Марія Олександрівна вважає Настасію Петрівну за шахраювату, але надзвичайно легковажну жінку. Певна річ, їй часом набігало на думку, що Настасія Петрівна не поцеремониться й підслухати. Але цієї хвилини пані Москальова така заклопотана й схвильована, що зовсім забула про деякі застережні заходи. Вона сідає в крісло й значливо дивиться на Зіну. Зіна відчуває на собі її погляд, і якась неприємна нудьга починає стискати її серце.
— Зіно!
Зіна спроквола повертає до неї своє бліде обличчя й підводить свої чорні задумливі очі.
— Зіно, я маю намір поговорити з тобою про надзвичайно важливу справу.
Зіна повертається зовсім до своєї матінки, згортає свої руки і стоїть чекаючи. На обличчі її досада й насміх, хоч вона намагається це приховати.
— Я хочу спитати тебе, Зіно, яким здався тобі сьогодні цей Мозгляков?
— Ви вже давно знаєте, як я про нього думаю,— знехотя відповідає Зіна.
— Так, mon enfant!, але, мені здається, він стає якось занадто вже нав'язливий із своїми... домаганнями.
— Він каже, що закоханий у мене, і нав'язливість його простима.
— Дивно! Ти перше не прощала його так... охоче. Навпаки, завжди на нього нападала, коли я здійму мову про нього.
— Дивне й те, що ви повсякчас захищали й неодмінно хотіли, щоб я вийшла за нього заміж, а тепер перша на нього нападаєте.
1 дитино моя (франц.).
— Майже. Я не відмагаюся, Зіно: я хотіла бачити тебе за Мозгляковим. Мені важко було дивитися на твою безперервну тугу, твої страждання, котрі я спроможна зрозуміти (хоч би що ти думала про мене!) й котрі отруюють мій сон ночами. Я впевнилася нарешті, що сама тільки значна зміна в твоєму житті може врятувати тебе! І ця зміна — заміжжя. Ми небагаті й не можемо їхати, скажімо, за кордон. Тутешні осли дивуються, що тобі двадцять три роки й ти не заміжня, і вигадують про це небувальщину. Але невже ж я видам тебе за тутешнього радника чи за Івана Івановича, нашого стряпчого? Чи є для тебе тут чоловік? Мозгляков, звичайно, пуста людина, але він усе ж кращий за них усіх. Він порядної фамілії, в нього є рідня, в нього є півтораста душ; це все-таки краще, ніж жити крючками, та хабарами, та бозна-якими пригодами; тому я й кинула на нього мій погляд. Але, присягаюся тобі, я ніколи не мала справжньої до нього симпатії. Я певна, що сам Всевишній попереджав мене. І якби бог послав хоч тепер щось краще— о! як добре тоді, що ти ще не подала йому слова! Ти ж сьогодні нічого певного не сказала йому, Зіно?
— Навіщо так ламатися, мамо, коли вся справа в двох словах? — дратівливо промовила Зіна.
— Ламатися, Зіно, ламатися! І ти могла сказати таке слово матері? Але що я! Ти давно вже не віриш своїй матері! Ти давно вже вважаєш мене за свого ворога, а не за матір.
— Е, годі, мамо! Чи нам з вами за слово сперечатися! Хіба ми не розуміємо одна одну? Був, здається, час зрозуміти!
— Але ти ображаєш мене, дитино моя! Ти не віриш, що я готова рішуче на все, на все, щоб улаштувати долю твою!
Зіна глянула на матір глузливо й з досадою.
— Та чи не хочете ви мене видати за цього князя, щоб улаштувати долю мою? — спитала вона з чудною усмішкою.
— Я нічого не говорила про це, але до слова скажу, що коли б трапилось тобі вийти за князя, то це було б щастям твоїм, а не безумством...
— А я вважаю, що це просто нісенітниця! — запально вигукнула Зіна.— Нісенітниця! Нісенітниця! Я вважаю ще, мамо, що в вас забагато поетичних натхнень, ви жінка-поет, в цілковитому розумінні цього слова; вас тут і називають так. У вас безперервно проекти. Немож-
ливість і нісенітність їх вас не зупиняють. Я передчувала, коли ще князь тут сидів, що в вас це на думці. Коли дурів Мозгляков і впевняв, що треба одружити цього старого, я прочитала всі думки: ваші на вашому обличчі. Я ладна закластися, що ви про це думаєте і тепер до мене з цим же під'їздите. Та ваші безперервні проекти щодо мене починають мені до смерті набридати, починають мучити мене, тож прошу вас не казати мені про це ні слова, чуєте, мамо,— ні слова, і я б хотіла, щоб ви це затямили! — Вона задихалась від гніву.
— Ти дитина, Зіно,— роздратована, хвора дитина! — відповіла Марія Олександрівна розчуленим, слізливим голосом.— Ти розмовляєш зо мною неповажливо й ображаєш мене. Жодна мати не знесла б того, що зношу я від тебе день у день! Та ти роздратована, ти хвора, ти страждаєш, а я мати і передусім християнка. Я повинна терпіти й прощати. Але одне слово, Зіно: якби я й справді мріяла про цей шлюб,— чому саме ти вважаєш це все нісенітницею? На мою думку, Мозгляков ніколи не казав нічого розумнішого, як тоді, коли доводив, що князеві потрібне одруження, звісно, не з цією нечупарою На-стасією. Тут уже він забрехався. ,
— Слухайте, мамо! Скажіть прямо: ви це питаєте тільки так, з цікавості, а чи з наміром?
— Я питаю тільки: чому це здається тобі такою нісенітницею?
— Ой досада! Випаде ж отака доля! — скрикує Зіна, тупнувши ногою від нетерпіння.— Ось чому, коли ви досі цього не знаєте: не кажучи вже про всі інші безглуздо-щі, скористуватися з того, що стариган на дитячий розум зійшов, обдурити його, вийти за нього, за каліку, щоб витягти в нього його гроші й потім кожного дня, кожної години бажати його смерті, по-моєму, це не тільки нісенітниця, а ще й така ницість, така ницість, що я не вітаю вас з такими думками, мамо!
З хвилину тривала мовчанка.
— Зіно! А пам'ятаєш, що було два роки тому? — спитала раптом Марія Олександрівна.
Зіна здригнулась.
— Мамо! — мовила вона суворим голосом.— Ви урочисто обіцяли мені ніколи не нагадувати про це!