Сімурден сів на солому біля Говена і сказав йому:
— Я прийшов повечеряти з тобою.
Говен розломив чорний хліб і подав йому. Сімурден узяв шматок.
Потім Говен простяг йому кухоль з водою.
— Пий перший, — сказав Сімурден.
Говен напився і передав кухоль Сімурденові, що напився після нього. Говен випив тільки один ковток.
Сімурден пив довго й жадібно.
Під час цієї вечері Говен їв, а Сімурден пив, — певна ознака спокою першого і хвилювання другого.
Якийсь страшний спокій був у темниці. Ці двоє людей розмовляли.
Говен казав:
— Великі події насуваються. Те, що революція робить у цей момент, сховано від нас. За видимим діянням є невидиме. Одне закриває друге. Видиме діяння жорстоке, невидиме — велично-прекрасне. Я розпізнаю це тепер дуже ясно. Як дивно й гарно! Треба було гаразд використати матеріал минулого. Звідси цей надзвичайний дев’яносто третій рік. Під риштованням варварства будується храм цивілізації.
— Так, — відповів Сімурден, — із тимчасового вийде остаточне. Остаточне, тобто відповідність права і обов’язку, прогресивний і пропорціональний податок, обов’язкова для всіх військова служба, зрівняння всіх без ніяких відхилень. І над цим усім пряма лінія — закон. Республіка абсолюту.
— Мені миліша, — сказав Говен, — республіка ідеалу.
Він спинився, потім продовжував:
— О вчителю, в усьому тому, що ви сказали, де приділяєте ви місце самовідданості, самопожертві, великодушності, любові? Зрівняти все — це добре, але привести в гармонію — це краще. Ліра вища за терези. Ваша республіка розважує, розміряє і регулює людину. Моя — підносить у ясну блакить. Це відмінність між геометром і орлом.
— Ти витаєш у хмарі.
— А ви загрузли в обрахунку.
— Гармонія — це мрія.
— Мрія є і в алгебрі.
— Я хотів би, щоб людина була створена Евклідом.
— А мені, — сказав Говен, — більше до вподоби бути створеним Гомером.
Серйозна усмішка Сімурдена спинилася на Говенові, ніби щоб затримати цю душу на землі.
— Поезія. Не вір поетам.
— Так, я знаю ці слова. Не вір подувам вітру, не вір промінню сонця, не вір пахощам, не вір квітам, не вір сузір’ям.
— Нічого цього не можна споживати.
— Звідки ви знаєте? Ідея теж пожиточна. Думати — це живитися.
— Не треба абстракцій. Республіка — це два і два — чотири. Коли я дам кожному, що йому належить…
— Вам лишиться тільки дати кожному те, що йому не належить.
— Що ти розумієш під цим?
— Я розумію безмежну взаємну поступку кожного для всіх і всіх для кожного, що означає суспільне життя.
— Поза точно означеним правом немає нічого.
— Є все.
— Я бачу тільки право.
— А я дивлюся вище.
— А що ж є вище за право?
— Справедливість.
Іноді розмова уривалася, наче кожен заглиблювався в свої думки.
Сімурден перепитав:
— Скажи точніше, бо так я не розумію.
— Гаразд. Ви хочете обов’язкової військової служби. Проти кого? Проти інших людей. Я не хочу зовсім військової служби. Я хочу миру. Ви хочете допомоги бідним, а я хочу знищити бідність. Ви хочете пропорціонального податку, я не хочу ніяких податків. Я хочу, щоб загальні витрати зведені були до найпростішого і сплачувалися з надміру громадського прибутку.
— Що ти розумієш під цим?
— А от що: найперше, знищіть паразитизм. Паразитизм священика, паразитизм судді, паразитизм солдата. Потім використайте ваші багатства. Ви кидаєте добриво в помийну яму, кидайте його в борозну. Три чверті грунту лежить облогом, заоріть усю землю Франції, оберніть на поля зайві пасовища, розподіліть комунальну землю. Щоб кожен чоловік мав землю і кожна земля мала чоловіка. Ви у сто разів збільшите громадську продуктивність. Франція в цей час дає своїм селянам м’ясо тільки чотири рази на рік. Коли краще налагодити її господарство, вона прогодує триста мільйонів людності, всю Європу. Використайте природу, могутню помічницю, яку досі зневажали. Примусьте працювати на себе кожен подув вітру, всі водопади, всі магнітні струми. Земна куля має цілу мережу підземних жил, і в них відбувається дивний обіг води, олії, вогню. Проколіть ці земні жили, нехай бризне звідти вода для ваших фонтанів, олія для ваших ламп, огонь для ваших печей. Подумайте про рух хвиль, про силу припливу і відпливу, про морський прибій. Що таке океан? Величезна сила, яка марно витрачається. Яка дурна земля, що не використовує океан!
— Все це цілковита мрія.
— Тобто цілковита дійсність.
Говен продовжував:
— А жінка? Що ви з неї зробили?
Сімурден відповів:
— Те, чим вона є. Служницю чоловіка.
— Згоден. Але з одною умовою.
— Якою?
— Щоб чоловік був слугою жінки.
— Як! Та що ти говориш? — скрикнув Сімурден: — Чоловік — слугою! Ніколи. Чоловік — господар. Я визнаю тільки самодержавство в домі. Чоловік у себе король.
— Так. З одною умовою.
— Якою?
— Щоб жінка була королевою.
— Тобто ти хочеш для чоловіка і для жінки…
— Рівності.
— Рівності! Про це ти мрієш? Між двома цілком різними істотами?
— Я сказав рівність. Я не сказав тотожність.
І знову настала пауза, немов перемир’я між цими двома розумами, що метали блискавки. Сімурден урвав її:
— А дитина! Кому ти даси її?
— Найперше батькові, що її зароджує, потім матері, що народжує її, потім учителеві, що виховує, потім місту, що її вирощує, потім батьківщині, як найвищій матері, потім людству, цьому великому предкові.
Сімурден зробив жест, як людина, що застерігає іншу.
— Говен, не заносься так високо в небо. Ми хочемо здійснити можливе.
— Можна і можливе зробити неможливим.
— Можливе можна здійснити завжди.
— Зовсім не завжди. Коли поводитися грубо з утопією, це її вбиває. Немає нічого беззахиснішого, як яйце.
— Проте треба вставити утопію в оправу з фактів. Абстрактну ідею треба перетворити в ідею конкретну. Вона втратить тоді на красі, але виграє на корисності, вона зменшиться, але покращає. Треба, щоб право стало основою закону. І коли право стане законом, воно абсолютне. От що я називаю можливим.
— Можливе більше, ніж це.
— А, знову мрія!
— Можливе є таємничий птах, що кружляє над людиною.
— Треба впіймати його.
— Живим.
Говен продовжував:
— Моя думка така: завжди вперед. Якби бог хотів, щоб людина відступала, він би дав їй очі позаду голови. Дивімося завжди в напрямі ранкової зорі, розквіту, зародження. Те, що відживає, підбадьорює те, що підіймається. У тріску старого дерева є заклик до дерева нового. Кожен вік творить своє діло, сьогодні громадянське, завтра людське. Сьогодні питання права, завтра питання винагороди. Винагорода і право — це, по суті, одне слово. Людині мають платити за те, що вона живе. Бог, даючи їй життя, стає їй винним. Право — це вроджена винагорода. Винагорода — це набуте право.