Дев'яносто третій рік

Страница 89 из 97

Виктор Гюго

Сімурден повернувся до Радуба:

— Ви за те, щоб виправдати підсудного?

— Я голосую за те, — сказав Радуб, — щоб його зробити генералом.

— Я питаю, чи ви хочете, щоб він був виправданий?

— Я за те, щоб зробити його першою людиною в республіці.

— Сержант Радуб, ви голосуєте за те, щоб командир Говен був виправданий, так чи ні?

— Я голосую за те, щоб мені відтяли голову замість нього.

— За виправдання, — сказав Сімурден. — Пишіть, секретарю.

Секретар написав: "Сержант Радуб: виправдати".

Потім секретар сказав:

— Один голос за смерть, один голос за виправдання.

Голоси поділились.

Тепер мав голосувати Сімурден.

Він підвівся. Скинув свій капелюх і поклав на стіл.

Він не був уже блідий, його лице було кольору землі.

Якби всі присутні лежали в трунах, то й тоді тиша не була б глибша.

Сімурден сказав урочисто, повільно й твердо:

— Підсудний Говен, слухайте. В ім’я республіки, військовий суд більшістю двох голосів проти одного…

Він спинився, немовби вагаючись. Чи він вагався перед смертю? Чи він вагався перед життям? Всі затаїли подих, Сімурден продовжував:

— …ви засуджені до смертної кари.

Його обличчя виражало муку зловісного тріумфу. Коли Іаков у темряві примусив подоланого ним ангела благословити його, на обличчі його, певно, була така ж усмішка.

Та це був тільки відблиск, що швидко зник. Сімурден знову застиг, сів, надів свій капелюх і додав:

— Говен, ви будете страчені завтра при сході сонця.

Говен підвівся, уклонився і сказав:

— Я дякую судові.

— Виведіть засудженого, — сказав Сімурден.

Сімурден подав знак, двері темниці відчинилися, пропустили Говена і замкнулися за ним. Два жандарми лишилися з обох боків дверей, держачи шаблі наголо.

Радуба винесли — він упав непритомний.

IV. ПІСЛЯ СІМУРДЕНА-СУДДІ — СІМУРДЕН-УЧИТЕЛЬ

Військовий табір — як осине гніздо. А в часи революції особливо. Жало громадянськості, яке є в солдатові, висувається охоче й швидко. І не спиняється перед тим, щоб ужалити начальника після того, як ворога прогнано. Відважний загін, що взяв штурмом Тург, загув на всі лади. Спершу, коли дізналися, що командувач Говен випустив Лантенака. Коли побачили, що з темниці, де, як гадали, був Лантенак, вийшов Говен, це електричною іскрою за одну мить рознеслося по всьому табору. Вся маленька армія загомоніла, спочатку бурчали: "Говена мають судити. Але це тільки для годиться. Хіба церковник засудить колишнього! Ми бачили віконта, що врятував маркіза, і ми бачитимемо священика, що виправдає аристократа!" Коли дізналися про засудження Говена, почалося інше бурчання: "Ні, це занадто. Засудити нашого начальника, нашого хороброго командира, нашого молодого командувача, нашого героя! Це правда, що він віконт, але тим більша його заслуга, що він став республіканцем! Як! Його, що звільнив Понторсон, Вільдьє, Понт-Бо! Переможця в Долі і Тургу! Того, хто зробив нас непереможними! Того, хто був мечем республіки в Вандеї! Чоловіка, що п’ять місяців б’є шуанів і виправляє всі дурниці Лешеля та інших! Цей Сімурден насмілився засудити його на смерть! За що? За те, що він урятував старика, який урятував трьох дітей? Піп сміє вбивати солдата!"

Так гув переможний і незадоволений табір. Темний гнів оточував Сімурдена. Чотири тисячі чоловік проти одного. Їм здавалося, що вони становлять силу. Але це була помилка, бо ці чотири тисячі були юрбою, а Сімурден — це була воля. В глибині душі вони знали, що Сімурденові досить наморщити брову, щоб держати армію в покорі. В ці суворі часи досить було тіні Комітету громадського порятунку позаду людини, щоб зробити цю людину грізною і щоб всяке ремство припинилося. Як і до цього обуреного бурчання, Сімурден лишався владним господарем долі Говена, та й долі всіх. Вони знали, що вимагати в нього не можна, що просити марно, що він послухається тільки голосу своєї совісті, того надлюдського голосу, який він чує тільки сам. Все залежало від нього. Те, що він зробив, як військовий суддя, тільки він міг скасувати, як делегат республіки. Тільки він міг помилувати. Він мав необмежені повноваження. Єдиний його знак міг повернути Говенові волю. Він був господарем життя і смерті. Він розпоряджався гільйотиною. В цей трагічний час він був людиною всемогутньою.

Нічого не лишалося, як тільки ждати.

Настала ніч.

V. ТЕМНИЦЯ

Судовий зал знову перетворився в кордегардію. Варта була подвоєна. Два жандарми охороняли замкнені двері темниці.

Опівночі чоловік, що тримав у руках ліхтар, зайшов у кордегардію і звелів відкрити темницю. Це був Сімурден.

Він зайшов туди, і двері за ним лишилися напіввідчинені.

В камері було темно й тихо. Сімурден зробив у дій темряві крок, поставив ліхтар на землю і спинився. Чулося рівне дихання сплячої людини. Сімурден задумливо слухав цей мирний шум.

Говен лежав у глибині камери на оберемку соломи. Це його дихання чулося. Він міцно спав.

Сімурден, стараючись якнайменше шуміти, наблизився до Говена і уважно дивився на нього. І в погляді матері, що розглядає своє дитя, не могло бути більше ніжності й виразності. Цей погляд, можливо, був сильніший за Сімурдена. Сімурден приклав, як це іноді роблять діти, кулаки до очей і якусь мить стояв нерухомо. Потім він став навколішки, ніжно підняв Говенову руку і підніс її до губ.

Говен заворушився. Він розплющив очі з несвідомим здивованням збудженої людини. Ліхтар тьмяно освітлював льох. Говен упізнав Сімурдена,

— А, це ви, учителю!

І він додав:

— Мені снилося, що смерть поцілувала мою руку.

Сімурден здригнувся, як здригаються від раптового напливу хвилі думок. Іноді ця хвиля така висока й бурхлива, що здається, вона от-от погасить душу. Але ніщо не вирвалося з глибини Сімурденового серця. Він міг тільки сказати.

— Говен!

І обидва дивилися один на одного. Сімурден з очима, сповненими того полум’я, від якого висихають сльози, Говен з м’якою усмішкою.

Говен підвівся на лікті і сказав:

— Цей шрам, який я бачу на вашому обличчі, це від удару шаблею, який ви дістали за мене. Ще вчора ви були у жорстокій сутичці біля мене і через мене. Якби провидіння не поставило вас біля моєї колиски, де був би я сьогодні? — В темряві. Якщо я маю свідомість обов’язку, я дістав її від вас. Я народився зв’язаний, бо ж забобони — це пута. Ви зняли їх з мене, ви дали мені змогу вільно зростати, і з мене, що був уже тільки мумією, ви зробили справжню людину. В мертвонародженого ви вдихнули живу душу. Без вас я був би карликом. Я існую, завдяки вам. Я був тільки сеньйором, ви зробили з мене громадянина. Я був тільки громадянином — ви зробили з мене мислячу людину. Ви зробили мене здатним до земного життя, а мою душу здатною до життя небесного. Ви дали мені, щоб увійти в людську дійсність, ключ до істини і ключ до світла. О мій учителю! Я вам дякую. Це ви мене створили.