Тимчасом Гальмало, натискуючи на обертний камінь, хотів перевірити, чи можна його повернути знову. Це йому не вдавалося. Закрити вхід не було змоги.
— Монсеньйор, — сказав він, — поспішаймо, камінь не рухається. Я зміг відкрити прохід, але я не можу його закрити.
Камінь справді наче примерз до свого шарніра. Зрушити його не було ніякої можливості.
— Монсеньйор, — сказав Гальмало, — я сподівався закрити прохід для синіх, і, зайшовши сюди, вони б нікого не знайшли і нічого б не зрозуміли. Вони подумали б, що ви розтанули, як дим. Але от камінь, що не хоче повертатися. Ворог знайде прохід відкритим і зможе кинутися переслідувати. Тож не втрачаймо і хвилини. Швидше всі на сходи.
Іманус поклав руку на плече Гальмало.
— Товаришу, скільки часу треба, щоб пройти звідси до безпечного місця в лісі?
— Ніхто не поранений серйозно? — спитав Гальмало.
Йому відповіли:
— Ніхто.
— Ну, тоді досить чверть години.
— Отже, якщо вороги не зайдуть сюди раніше, як за чверть години, то…
— Вони можуть гнатися за нами скільки хочуть і не наженуть.
— Але, — сказав маркіз, — вони будуть через п’ять хвилин, бо ця стара скриня не затримає їх довго. Кілька ударів прикладом розіб’ють її на тріски. Чверть години! Хто затримає їх на чверть години?..
— Я, — сказав Іманус.
— Ти, Гуж-ле-Брюан?
— Я, монсеньйор. Слухайте. Із нас семи п’ять поранених. Я не маю й подряпини.
— І я теж, — сказав маркіз.
— Ви вождь, монсеньйор. А я солдат. Вождь і солдат — це не однаково.
— Я це знаю, ми маємо різний обов’язок.
— Ні, монсеньйор, і я і ви ми маємо той самий обов’язок, — врятувати вас.
Іманус повернувся до товаришів.
— Товариші, треба затримати ворога якомога довше і не дати йому змоги переслідувати. Слухайте. Я не втратив жодної краплини крові і зберіг всю свою силу. Я зможу довше протриматися, ніж хто інший. Ідіть і залишіть мені вашу зброю. Я добре нею скористаюся. Я обіцяю затримати ворога на добрі півгодини. Скільки в нас заряджених пістолетів?
— Чотири.
— Покладіть їх на підлогу.
Вони зробили те, що він хотів.
— Це добре. Я лишаюся. Вони знайдуть з ким говорити. А тепер швидше виходьте.
У такому становищі не до подяк. Вони ледве встигли потиснути йому руку.
— До скорого побачення, — сказав йому маркіз.
— Ні, монсеньйор. Я сподіваюсь, що ні. Не до побачення. Бо я хочу вмерти.
Всі спустилися один по одному на сходи, поранені найперше. Поки вони спускалися, маркіз вийняв із своєї кишенькової записної книжки олівець і написав кілька слів на камені, що не міг більше повертатися і лишив відкритим потайний прохід.
— Ідіть, монсеньйор, лишилися тільки ви, — сказав Гальмало.
І почав сам спускатися.
Маркіз рушив за ним.
Іманус лишився сам.
XIII. КАТ
Чотири пістолети лежали на плитах, бо в цьому залі не було підлоги. Іманус взяв два, по одному в кожну руку.
Він наблизився з боку до виходу на сходи, які загороджувала скриня.
Нападаючі, певно, боялися якоїсь несподіванки, одного з тих фінальних вибухів, що знищують переможців разом з переможеними. Наскільки перша атака була навальна, настільки друга була повільна й обережна. Вони не могли, а можливо, й не хотіли остаточно розбити скриню. Вони тільки пробили її прикладами та проткнули кришку багнетами і крізь пробоїни намагалися заглянути в кімнату.
Світло від ліхтарів, якими вони освітлювали сходи, проходило крізь ці діри.
Іманус помітив в одній з цих дір чиїсь очі, що заглядали всередину. Він просунув у цю діру дуло одного з пістолетів і вистрелив. Іманус з радістю почув страшний крик. Куля пробила око й пройшла крізь голову, і солдат, що заглядав у кімнату, упав навзнак на сходи.
Нападаючі пробили з боків скрині унизу два досить широкі отвори, що стали ніби двома бійницями. Іманус скористався одним із них, просунув у нього руку і навмання вистрелив удруге в купу нападаючих. Куля, певно, пішла рикошетом, бо почулося кілька криків, так наче двоє або троє були вбиті чи поранені. На сходах зчинилася велика колотнеча, почувся тупіт утікаючих.
Іманус відкинув два використані пістолети і взяв два останні. Потім, тримаючи по пістолету в кожній руці, він виглянув крізь одну з дір.
Він відзначив, що перші постріли вплинули як слід.
Нападаючі звільнили сходи. Кілька вмираючих корчилися на східцях. До повороту сходів видно було тільки три чи чотири приступки.
Іманус чекав, прислухаючись.
— Певний час уже виграно, — подумав він.
Раптом він побачив чоловіка, що ліз на животі угору, і водночас трохи нижче голову солдата, що з’явилася за стовпом на сходах. Іманус прицілився в цю голову і вистрелив. Почувся крик, солдат упав, а Іманус взяв з лівої руки в праву останній заряджений пістолет.
В цей момент він відчув жахний біль і страшенно крикнув. Шабля розпорола йому живіт. Рука чоловіка, що ліз на животі вгору, просунулася у нижній отвір скрині, і ця рука проколола йому живіт.
Рана була страшна. Живіт був розпоротий увесь.
Іманус не впав. Заскреготавши зубами, він сказав:
— Добре.
Потім, хитаючись, дотягся до факела, що горів обіч залізних дверей, поклав пістолет на землю, витяг факел і, підтримуючи лівою рукою кишки, він правою рукою підніс факел до сірчаного гноту.
Гніт зайнявся, Іманус кинув факел, що горів на підлозі, схопив свій пістолет і, впавши на плити, ще підвівся на лікті і рештою свого дихання став роздмухувати вогонь.
Полум’я побігло по гноту, пройшло за залізні двері і досягло мостового замка.
Побачивши, що його гидотний замір удався, можливо, більше задоволений з свого злочину, ніж з своєї відваги, цей чоловік, що міг бути героєм і був тільки вбивцею, усміхався вмираючи.
— Вони пам’ятатимуть про мене, — пробурчав він. — На їхніх малятах я мщуся за нашого короля, ув’язненого в Тамплі.
XIV. ІМАНУС ТЕЖ ВІДХОДИТЬ
В цей момент почувся великий тріск, скриня з силою була перекинута і відкрила прохід для чоловіка, що вскочив у залу з шаблею в руці.
— Це я, Радуб. Мені набридло чекати. Я рискнув зайти. Хай мене вб’ють. Все одно, комусь я розпоров живіт. Тепер я хочу атакувати вас усіх. Чи йде хто за мною, чи ні, однаково. Скільки вас тут?
Радуб справді був сам.
Після бійні, яку вчинив Іманус на сходах, Говен, боячись якоїсь замаскованої міни, відкликав своїх людей і радився з Сімурденом.