VII. ПЕРЕД БОЄМ
Говен теж готувався до атаки. Він давав останні вказівки Сімурденові, що, як уже говорилося, мав пильнувати з боку мостового замка. Вирішено було, що ні нижня батарея, яка стояла в лісі, ні батарея на плато не стрілятимуть, коли не буде вилазки або спроб обложених утекти. Говен лишив собі командування штурмовою колоною, і це дуже непокоїло Сімурдена.
Сонце пішло на спочинок.
Башта у чистому полі нагадує судно у відкритому морі. Її можна атакувати тільки в такий же самий спосіб. Це скоріше абордаж, ніж штурм. Без гармат, без нічого зайвого. Ради чого обстрілювати мури п’ятнадцяти футів завтовшки? Пролом в борту, крізь який одні хочуть пробитися, а другі хочуть їм перешкодити, сокири, ножі, пістолети, кулаки й зуби, — така картина бою.
Говен зрозумів, що немає іншого способу здобути Тург. Нічого страшнішого не могло бути за таку атаку. Він знав, що являє собою башта, бо жив у ній в дитинстві.
Він глибоко замислився.
Тимчасом за кілька кроків від нього його помічник Гешан з підзорною трубою в руці оглядав горизонт у напрямі до Паріньє. Раптом він скрикнув:
— Ага, нарешті!
Цей вигук вивів Говена із задуми.
— Що таке, Гешан?
— Везуть драбину, командире.
— Рятувальну драбину?
— Так.
— Як? Ми досі її не мали?
— Ні, командире, і я дуже турбувався. Гонець, посланий до Жавене, давно повернувся.
— Я знаю.
— І повідомив, що в столярній майстерні в Жавене знайшов драбину потрібного розміру, реквізував її, звелів навантажити на віз, роздобув для неї охорону з дванадцяти верхівців і простежив, як віз виїхав на Паріньє. Тоді він повернувся назад.
— І доповів нам про це. Він сказав, що драбина має тут бути до заходу сонця. Я все це добре знаю. Ну й що?
— А те, командире, що сонце зайшло, а віз з драбиною ще не прибув.
— Як це можливо? Ми мусимо атакувати. Час настав. Якщо ми загаємось, обложені подумають, що ми не наважуємось.
— Можна атакувати, командире.
— Але рятувальна драбина необхідна.
— Безперечно.
— А в нас її нема.
— Буде.
— Як?
— Я ж ото й сказав — ага, нарешті! Віз не прибував, то я взяв підзорну трубу і став оглядати дорогу з Паріньє на Тург, і тепер я заспокоївся, командире. Віз он там, разом з охоронцями, спускається з горба. Ви можете його побачити.
Говен взяв трубу і подивився.
— Справді. Вже не так видно, щоб можна було все розглядіти. Але я добре бачу охоронців. Тільки їх там здається більше, ніж ви казали, Гешан.
— І мені так здається.
— Вони приблизно за чверть льє.
— Рятувальна драбина буде тут через чверть години, командире.
— Можна починати штурм.
Віз справді наближався, тільки на ньому було не те, що вони думали.
Говен, повернувшись, побачив перед собою сержанта Радуба, що стояв виструнчившись і опустивши очі.
— Що ви хочете, сержант?
— Громадянине командир, ми, люди батальону Червоного Ковпака, просимо у вас милості.
— Якої?
— Послати нас на смерть.
— А! — сказав Говен.
— Бажаєте виявити нам цю ласку?
— Але… там видно буде, — сказав Говен.
— Отже, командире, з часу бою в Долі ви нас бережете. Нас усе ще дванадцять.
— То що?
— Нам це прикро.
— Ви в резерві.
— Нам більше до вподоби бути в авангарді.
— Але ви потрібні мені, щоб вирішити успіх в кінці штурму. І я вас бережу.
— Даремно.
— Все одно. Ви ж будете в штурмовій колоні, наступатимете.
— Позаду. А право парижан іти попереду.
— Я про це подумаю, сержанте Радуб.
— Подумайте про це зараз, командире. Така добра нагода. Можна дати доброго гарту і дістати незгірш. Тург обпече пальці, що його торкнуться. Ми просимо милості бути там.
Сержант замовк, покрутив вус і продовжував схвильованим голосом:
— І потім, бачите, командире, у цій башті наші малята. Там наші діти, діти батальйону. Троє наших дітей. Цей паскудний йолоп, якого називають Згубою Синіх та Іманусом, цей Буж-ле-Грюан, чи Гуж-ле-Брюан, чи Фуж-ле-Трюан, чи чорт його знає, як його там звати, цей клятий демон загрожує нашим дітям. Нашим дітям, нашим крихіткам, командире. Нехай хоч земля провалиться, ми не допустимо, щоб з ними сталося нещастя. Чуєте, командире? Ми не допустимо. Недавно я скористався тим, що бою не було, піднявся на плато і подивився на них крізь вікно. Вони справді там, їх можна бачити з кручі, і я їх бачив і тільки налякав бідненьких. Командире, якщо єдиний волос впаде з цих любих голівок, я клянусь усім святим, що є на землі, я, сержант Радуб, не подарую цього богові, і я помщуся. І от що каже батальйон: ми хочемо або врятувати малят, або загинути всім. Це наше право, чорт бери, так, наше право усім загинути. А тепер маю честь кланятися.
Говен простяг Радубові руку і сказав.
— Ви молодці. Ви будете в атакуючій колоні. Я вас поділю надвоє. Шість поставлю в авангарді, щоб колона йшла без вагання, і шість в ар’єргарді, щоб не відставали.
— А я й досі командую дюжиною?
— Розуміється.
— Дякую, командире. Я буду, значить, в авангарді.
Радуб віддав честь і повернувся в ряди.
Говен витяг годинник, сказав кілька слів на вухо Гешанові, і штурмова колона почала строїтися.
VIII. МОВА І ГАРЧАННЯ
Тимчасом Сімурден, що досі не пішов на свій пост на плато і стояв обіч Говена, покликав сигналіста.
— Засурми́, — сказав він.
Ріжок засурмив, сурма відповіла.
І знову ріжок та сурма обмінялися сигналами.
— Що де таке? — спитав Говен у Гешана. — Що хоче Сімурден?
Сімурден підійшов до башти з білим платком у руках і сказав голосно:
— Люди в башті, ви знаєте мене?
Другий голос, голос Імануса, відповів з вершини башти:
— Знаємо.
Відбулася така розмова:
— Я уповноважений Республіки.
— Ти колишній кюре з Паріньє.
— Я делегат Комітету громадського порятунку.
— Ти піп.
— Я представник закону.
— Ти ренегат.
— Я комісар революції.
— Ти відступник.
— Я Сімурден.
— Ти демон.
— Ви мене знаєте?
— Ми клянемо тебе.
— Ви були б задоволені, якби мали мене в своїх руках?
— Нас тут вісімнадцять, які віддали б свої голови, щоб здобути твою.
— Гаразд, я йду віддати її вам.
На вершині башти вибухнув дикий регіт, потім почувся крик:
— Іди.
В таборі все затихло в чеканні.
Сімурден продовжував:
— З однією умовою.
— Якою?
— Слухайте.
— Говори.
— Ви мене ненавидите?
— Так.
— А я вас люблю. Я ваш брат.