Дев'яносто третій рік

Страница 35 из 97

Виктор Гюго

По другий бік: двадцятитрьохлітній Антуан-Луї-Леон-Флорель де-Сен-Жюст, блідий, з насупленими бровами, правильним профілем і з загадковим, повним суму поглядом; Мерлен із Тіонвіля, якого німці прозвали Feuerteufel — "Вогняним чортом"; Мерлен із Дує, злочинний автор закону про підозрілих; Субрані, якого паризький народ обрав першого преріаля[93] своїм командиром; колишній кюре Лебон, що держав шаблю тією самою рукою, якою колись тримав кропило; Білло-Варенн, що передбачав майбутні суди з посередниками замість суддів; Фабр д’Еглантін, що створив одну, але чудесну річ — республіканський календар, так само, як Руже де-Лілль дав одну тільки річ, але величну й натхненну — "Марсельєзу"; Манюель, прокурор Комуни, який сказав: "Коли помирає король, це не значить, що на одну людину поменшало"; Гужон, який узяв Тріпштадт, Нейштадт та Шпейєр і погнав прусську армію; Лакруа, адвокат, що перетворився на генерала і дістав орден святого Людовіка за тиждень до 10 серпня; Фрерон-Терсіт, син Фрерона-Зоїла, невблаганний Рют, якому судилося вбити себе в той день, коли загинула республіка; Фуше, людина з душею демона і обличчям трупа; Камбулас, друг "отця Дюшена", що сказав Гільйотену: "Ти з клубу Фельянів, а твоя дочка — з Якобінського клубу"; Жаго, який, відповідаючи на скарги з приводу того, що в’язнів держать майже голими, кинув такі слова: "Нічого, тюрма одягла їх в камінь"; Жавог, страшний розкопувач могил у Сен-Дені; Осселен, що присуджував до вигнання аристократів, а сам переховував у себе аристократку, пані Шаррі; Бантаболь, який, головуючи на засіданнях Конвенту, подавав знак трибунам, чи їм аплодувати, чи свистіти; журналіст Робер, чоловік мадемуазель Кераліо, який писав: "Ні Робесп’єр, ні Марат не бувають у мене. Робесп’єр може прийти в мій дім, коли схоче. Марат — ніколи"; Гаран-Кулон, який, коли Іспанія дозволила собі втрутитися в процес Людовіка XVI, гордо заявив у Конвенті, що Збори не повинні допускати, щоб навіть читався лист від короля на оборону короля; епіскоп Грегуар, спочатку пастир, достойний церкви перших християн, але який пізніше, за імперії, став графом Грегуаром замість Грегуара-республіканця; Амар, який казав: "Вся земля засудила Людовіка XVI. До кого ж апелювати? Хіба що до планет"; Руйє, який заперечував проти того, щоб 21 січня стріляти з гармати на Новому мосту: "Голова короля не повинна впасти з більшим галасом, як голова іншої людини"; Шеньє, брат Андре Шеньє, поета, гільйотинованого 1794 р. за монархічну пропаганду[94]; Вадьє, що, сходячи на ораторську трибуну, клав перед собою пістолет; Таніс, що мав таку розмову з Моморо: "Я хочу, щоб Марат і Робесп’єр обнялись у мене за столом", — сказав Таніс. "А де ти живеш?" — спитав його Моморо. — "В Шарантоні"[95]. — "Я так і думав", — сказав Моморо; Лежандр, що був різником Французької революції, як Прайд був різником Англійської; "Іди сюди, я тебе приб’ю!" — гукнув він якось депутатові Ланжюїне. А Ланжюїне відповів: "Добийся спершу декрета, який оголосив би мене биком"; Колло д’Ербуа, цей похмурий комедіант у дволикій античній масці, яка одночасно говорила так і ні, одним ротом схвалюючи те, що ганьбив другий. В Нанті він шельмував Кар’є, а в Ліоні звеличував Шальє,[96] він послав Робесп’єра на ешафот, а Марата в Пантеон; Женісьє, який вимагав смертної кари для всіх, хто носитиме медаль "замученого Людовіка XVI"; шкільний учитель Леонар Бурдон, що запропонував свій дім дідові Юрських гір; моряк Топсан; адвокат Гупільо; купець Лоран Лекусант; лікар Дюгем; скульптор Сержан; живописець Давід; принц Жозеф Егаліте.

І ще інші: Лекуант-Пюїраво, який вимагав, щоб Конвент особливим декретом визнав, що Марат "божевільний"; Робер Лекде, невгамовний творець того спрута, головою якого був Комітет громадської безпеки і який простяг по Франції двадцять одну тисячу лап, іменованих революційними комітетами; Лебеф, про якого Жіре-Дюпре в своєму "Тріумфі лжепатріотів" вмістив таку епіграму: "Побачивши Лежандра, замукав Лебеф"[97].

Томас Пейн, гуманний американець; Анахарсіс Клоотс, німець, барон, мільйонер, атеїст, гебертист і дуже простодушна людина; непідкупний Леба, друг родини Дюпле; Ровер, що творив зло з любові до зла, бо мистецтво для мистецтва трапляється частіше, ніж ми думаємо; Шарльє, який хотів, щоб до аристократів зверталися на "ви"; Тальєн, чутливий і лютий, якого любов до жінки зробила термідоріанцем; Камбасерес, прокурор, що став потім князем; Кар’є, прокурор, що став тигром; Лапланш, який одного разу вигукнув: "Я вимагаю пріоритету для гармати, що б’є тривогу"; Тюріо, який вимагав відкритого голосування суддів Революційного трибуналу; Бурдон з Уази, що викликав на дуель Шамбона, виказав Пейна і сам був викритий Ебером; Файо, який запропонував послати у Вандею "армію підпалювачів"; Тюво, що 13 квітня був чимсь подібним до посередника між Жірондою і Горою; Верньє, який вимагав, щоб вожді жірондистів і вожді монтаньярів ішли служити простими солдатами; Ревбель, що замкнувся в Майнці; Бурбот, під яким було вбито коня, коли брали Сомюр; Гемберто, що командував армією Шербузького побережжя; Жар-Панвільє, що командував Ла-Рошельською побережною армією; Лекарпантьє — командир Канкальської ескадри; Робежо, що потрапив у пастку в Роштадті; Прієр Марнський, який, проводячи інспекторські поїздки по військах, одягав свої старі еполети ескадронного командира; Левассер де-ла-Сарт, що одним словом примусив Серрана, командира батальйону в Сент-Аман, вбити себе; Ревершон, Мор, Бернар де-Сент, Шарль Рішар, Лекініо, і на вершині цієї групи новий Мірабо, який звався Дантоном.

Поза цими двома таборами, тримаючи, проте, обидва в покорі, височів Робесп’єр.

5

Внизу стелився жах, який може бути благородним, і страх, завжди низький. Під пристрастями, героїзмом, самовідданістю, гнівом — безбарвний метушливий натовп безіменних. Низи зборів іменувались "Рівниною". Сюди скочувалось усе хистке, нестале, люди, що вагаються, завжди мають сумніви, відступають, приглядаються, стежать один за одним і бояться один одного. Гора складалася з виключних. Рівнина була юрбою. Дух Рівнини втілив у собі Сійєс.