— Кобленцький підголосок! — крізь зуби сказав Робесп’єр.
— Робесп’єр, я не чийсь підголосок, я всезагальний крик. А! Ви обоє молоді. Скільки тобі років, Дантон? Тридцять чотири. А тобі, Робесп’єр? Тридцять три. Гаразд. А я, я жив завжди, я споконвічне людське страждання, — мені шість тисяч років.
— Це правда, — відізвався Дантон, — шість тисяч років Каїн переховувався в своїй ненависті, як жаба в камені. Брила розкололась, Каїн вийшов між люди, і це — Марат!
— Дантон! — крикнув Марат. І темний блиск з’явився в його очах.
— Що там іще? — спитав Дантон.
Так говорили ці троє. Це було сперечання громів.
III. ТРЕМТІННЯ НАЙГЛИБШИХ ФІБР
Розмова урвалась. Кожен з титанів заглибився в свої думки.
Леви бояться змій. Робесп’єр дуже зблід, Дантон дуже почервонів. Обох проймав дрож. Зловісний вогник в очах у Марата погас. Спокій, владний спокій знову запанував на обличчі цієї людини, страшної для страшних.
Дантон почував себе переможеним, але не хотів здаватися. Він сказав:
— Марат кричить про диктатуру і згоду, а вміє тільки сіяти чвари.
Робесп’єр розтулив тонкі губи і промовив:
— Я поділяю погляд Анахарсіса Клоотса[73] і кажу: ні Ролана, ні Марата.
— А я кажу: ні Дантона, ні Робесп’єра, — відповів Марат.
Він пильно подивився на обох і додав:
— Дозвольте дати вам одну пораду, Дантон. Ви закохані, ви мрієте про одруження, не втручайтесь більше в політику, будьте розважні.
І, ступивши крок до дверей, щоб вийти, він зловісно вклонився їм:
— Прощайте, панове.
Дантон і Робесп’єр здригнулись.
В цю мить в глибині кімнати почувся голос:
— Ти неправий, Марат.
Усі обернулися. В той час, коли Марат лютував, хтось непомітно зайшов у кімнату через задні двері.
— А, це ти, громадянине Сімурден? — сказав Марат. — Добридень.
Це, дійсно, був Сімурден.
— Я кажу, що ти неправий, Марат, — повторив він.
Марат позеленів, — такий відтінок мала його блідість.
Сімурден додав:
— Ти корисний, але Робесп’єр і Дантон — необхідні. Для чого ж погрожувати їм? Єдність, єдність, громадяни! Народ хоче єдності.
Ця несподівана поява була для співрозмовників ніби відром холодної води, яке їм вилили на палаючі голови, і, як прихід чужої людини під час родинної сварки, заспокоїла коли не глибину, то принаймні поверхню.
Сімурден наблизився до столу.
Дантон і Робесп’єр знали його. Вони часто бачили в Конвенті на місцях для публіки цього невідомого й могутнього чоловіка, якого шанував народ. Проте формаліст Робесп’єр спитав:
— Як ви зайшли, громадянине?
— Він з Єпіскопства, — відповів Марат. В його голосі відчувалася якась дивна покора.
Марат нехтував Конвент, вів за собою Комуну і боявся Єпіскопства.
Це своєрідний закон. Мірабо почуває, як з невідомої глибини підіймається Робесп’єр, Робесп’єр передчуває Марата, Марат передчуває Ебера, Ебер — Бабефа[74]. Поки підземні шари спокійні, політик може йти вперед. Але й у найбільш фанатичного революціонера є ової глибинні шари: найсміливіші стривожено уповільнюють кроки, коли відчувають під ногами рух, який створили на свою голову. Вміти відрізняти рух, породжений заздрістю, від ідейного руху, перемагати перший і боротися з другим, — в цьому саме і проявляється геніальність і доблесть великих революціонерів.
Дантон помітив, що Марат принишк.
— О, громадянин Сімурден тут не зайвий! — сказав він.
І простяг Сімурденові руку.
Потім додав:
— Треба пояснити громадянинові Сімурдену становище. Він прибув до речі. Я представляю Гору, Робесп’єр — Комітет громадського порятунку[75], Марат — Комуну, Сімурден — Єпіскопство. Він нас помирить.
— Гаразд, — промовив Сімурден серйозно і просто. — У чім річ?
— У Вандеї, — відповів Робесп’єр.
— Вандея! — сказав Сімурден. — Це велика загроза. Якщо революція загине, — це станеться через Вандею. Одна Вандея страшніша за десять Німеччин. Треба вбити Вандею, щоб жила Франція.
Ці кілька слів були до вподоби Робесп’єрові. Проте він спитав:
— Ви, здається, були священиком?
Робесп’єр добре розпізнавав в інших те, що було в ньому самому.
Сімурден відповів:
— Так, громадянине.
— То що з того? — скрикнув Дантон. — Коли священик за нас, він вартий більше, ніж хто інший. В часи революції священики переплавляються в громадян, як дзвони в монети й гармати. Данжу — священик, Дону — священик, Тома Лінде — еврський епіскоп. Ви самі, Робесп’єр, сидите в Конвенті рядом з Массьє, бовейським єпіскопом. Старший вікарій Важуа був членом повстанського комітету 10 серпня. Шабо — капуцинський монах. І ніхто інший, як отець Жерль, виголосив присягу в Же-де-Пом[76]. Абат Одран подав пропозицію оголосити Національні збори[77] вищими за короля. Абат Гутт вимагав від Законодавчих зборів зняти балдахін з крісла Людовіка XVI. Абат Грегуар перший поставив питання про скасування королівської влади.
— Підтриманий блазнем Колло д’Ербуа[78], — глузливо вкинув слівце Марат. — Вони вдвох провадили роботу: піп перекинув трон, комедіант скинув короля.
— Повернімось до Вандеї, — сказав Робесп’єр.
— В чому ж річ? — спитав Сімурден. — Що робиться в цій Вандеї?
Робесп’єр відповів:
— А те, що Вандея має тепер вождя. Вона стає серйозною загрозою.
— І хто цей вождь, громадянине Робесп’єр?
— Це колишній маркіз де-Лантенак, що називає себе принцом Бретонським.
— А, — сказав Сімурден, — я його знаю. Я був учителем у його домі.
Він подумав хвилину і додав:
— Він був гульвісою до того, як став вояком. Він має бути страшний.
— Він дійсно жахливий. Він палить села, добиває поранених, мордує полонених, розстрілює жінок.
— Жінок?
— Так. Він звелів розстріляти матір трьох малих дітей. Невідомо, що сталося з дітьми. Між іншим, це полководець. Він тямить у війні.
— Справді, — відповів Сімурден. — Він брав участь у Ганноверській війні, і солдати говорили: "Рішельє вгорі. Лантенак внизу". Справжнім командувачем був Лантенак. Розпитайте про нього вашого колегу Дюссо.
Робесп’єр хвилину помовчав, роздумуючи. Трохи згодом розмова почалася знову.
— Так от, громадянине Сімурден, цей чоловік у Вандеї.
— Як давно?
— Три тижні.
— Треба оголосити його поза законом.
— Це зроблено.
— Треба оцінити його голову.
— Зроблено.
— Треба пообіцяти тому, хто його захопить, багато грошей.