Так вступив він у 93 рік.
93 рік — це рік війни Європи проти Франції і Франції проти Парижа. А що таке Революція? Це перемога Франції над Європою і Парижа над Францією. Звідси велич дев’яносто третього року, цієї страшної години, значнішої за все століття.
Нічого не могло бути трагічнішого, як напад Європи на Францію водночас з наступом Франції на Париж. Драма, що перетворилася на епопею.
93 рік — рік великого напруження. Це була гроза, сповнена гніву і величі. Сімурден почував себе в своїй стихії. Це шалене, дике й чудове середовище відповідало його розмаху. Цей чоловік, як морський орел, сполучав у собі глибокий внутрішній спокій з любов’ю до зовнішніх небезпек. Такі крилаті, пристрасні і водночас спокійні натури створені для бурі. Є такі буремні душі.
Він мав своєрідну жалість — тільки до нещасних. Він ладен був віддати себе, щоб пом’якшити страждання, які викликають жах. Ніщо його не відштовхувало. В цьому була особливість його доброти. Його готовність подати допомогу була відворотна й божественна. Він шукав виразок, щоб цілувати їх. Найважче творити добрі діла, коли вони викликають почуття огиди, він якраз любив такі. Одного разу в лікарні помирав чоловік від злоякісного, гидотного, може й заразливого нариву в горлі. Треба було негайно випустити звідти гній. Сімурден приклав рот до нариву, висмоктав гній, час від часу спльовуючи його, і врятував чоловіка.
Він ще носив тоді одяг священика, і хтось сказав йому:
— Якби ви зробили це для короля, ви були б єпіскопом.
— Для короля я б цього не зробив, — відповів Сімурден.
Через цей вчинок і відповідь він став популярним у бідняцьких кварталах Парижа.
Популярність його була така велика, що весь стражденний люд, усі знедолені й озлоблені слухалися його в усьому.
В ті часи глибоке обурення проти спекулянтів часом призводило до прикрих помилок. Одною з них був розгром у порту Сен-Нікола парусного судна, вантаженого милом. Сімурден одним словом припинив його. Другого разу він розсіяв розлючену юрбу, що спиняла вози біля застави Сен-Лазар.
І через два дні після 10 серпня він повів народ скидати статуї королів. Падаючи, вони вбивали. На Вандомському майдані одна жінка, Рен Віоле, була розчавлена бронзовою статуєю Людовіка XIV, яку вона тягла мотузком за шию. Ця статуя простояла рівно сто років: поставили її 12 серпня 1692 р., а скинули 12 серпня 1792 р. На площі Конкор якийсь Генгерло назвав тих, хто руйнував статуї, "падлюками", його тут же, біля п’єдесталу пам’ятника Людовіку XV, розтерзали. Статую розбили вщент. Пізніше з неї карбували дрібні монети. Одна рука вціліла — права рука Людовіка XV, простягнена, як у римського імператора. На прохання Сімурдена, народ віддав цю руку йому, і урочиста депутація віднесла її Латюдові, що тридцять сім років пробув у підвалі Бастілії. Коли Латюд із залізним нашийником круг шиї, прикутий цепом до муру, заживо гнив у підземеллі з наказу короля, статуя якого гордо височіла над Парижем, хіба хто міг передбачити, що впаде тюрма, впаде статуя, що він вийде з своєї домовини, а в неї покладуть монархію, що він, в’язень, стане власником руки, яка підписала йому вирок, що від розпусного короля тільки й лишиться ця бронзова рука!
Сімурден належав до людей, які мають внутрішній голос і прислухаються до нього. Такі люди здаються неуважними, справді ж вони пильні.
Сімурден знав усе і не знав нічого. Він знав усе з науки і нічого не знав з життя. Звідси його прямолінійність, негнучкість. Він мав зав’язані очі, як Гомерова Феміда. В ньому була сліпа упевненість стріли, що бачить тільки ціль, у яку вона невідхильно летить. В революції немає нічого небезпечнішого за прямолінійність. Сімурден ішов уперед фатально.
Сімурден гадав, що в соціальних переворотах крайність є надійним грунтом. Така помилка властива людям, що заміняють розум логікою. Сімурден ішов далі Конвенту, далі Комуни. Він належав до Єпіскопства.
Об’єднання, що звалося Єпіскопством, бо його збори відбувалися в одному із залів старого єпіскопського палацу, було скоріше зборищем, ніж спілкою. Як і в Комуні, сюди приходили мовчазні й значущі глядачі, що, як казав Гара, "мали при собі стільки пістолетів, скільки було в них кишень". Єпіскопство було дивною мішаниною, мішаниною різних народів і водночас паризькою, що аж ніяк не виключає одне одне, бо Париж — це місце, де б’ється серце народів.
В Єпіскопстві почуття простого люду розпалювалися до білого жару. В порівнянні з Єпіскопством Конвент був холодний, а Комуна ледь теплою. Єпіскопство було одним з тих революційних формувань, що були подібні до вулканічних. В Єпіскопстві було все: і неуцтво, і дурість, і чесність, і героїзм, і гнів, і поліція. Герцог Брауншвейзький мав там своїх агентів. Там були люди, гідні Спарти, і люди, що заслуговували каторги. Більшість становили люди фанатичні й чесні. Жіронда, устами Інара, короткочасного голови Конвенту, сказала страшні слова: "Стережіться, парижани! Каменя на камені не лишиться від вашого Парижа, і колись шукатимуть місце, де він був". Ці слова створили Єпіскопство. Люди — і, як ми вже сказали, люди всіх національностей, — відчули потребу згуртуватися навколо Парижа. Сімурден приєднався до цієї групи людей.
Ця група боролася з реакціонерами. Вона виникла, тому що була потреба в насильстві, що є страшною і таємничою стороною революції. Сильне цією силою, Єпіскопство відразу визначило своє місце. В усіх паризьких заколотах Комуна стріляла з гармат, а Єпіскопство било на сполох.
Сімурден, непохитно простодушний, гадав, що все виправдується служінням істині, і тому здатний був стояти на чолі крайніх партій. Шахраї почували, що він чесний, і були задоволені. Злочинству втішно, коли його очолює чеснота. Це стримує злочинців, і це їм приємно. Паллуа, архітектор, що мав вигоду від зруйнування Бастілії, продаючи каміння з неї собі на користь, той самий Паллуа, що, діставши замовлення пофарбувати камеру Людовіка XVI, надмірно перестаравшись, розмалював її стіни кайданами та шибеницями; Гоншон, підозрілий оратор з передмістя Сент-Антуан, у якого не все гаразд було з громадськими грошима; Фурньє[47], американець, що стріляв 17 липня в Лафайєта[48] і, як казали, був підкуплений самим Лафайєтом; Анріо[49], випущений з Бісетра, що побував і лакеєм, і паяцом, і злодієм, і шпигуном, перш ніж стати генералом, і який наставив гармати на Конвент; Ла Рейні, колишній старший вікарій в Шартрі, що змінив требник на "Отця Дюшена"[50], — такі люди були в Єпіскопстві, і всіх їх Сімурден держав у покорі, і часом найгіршим із них не давало спіткнутися саме почуття того, що за ними пильнує ця страшна, переконана щиросердність. Це схоже на те, як Сен-Жюст тероризував Шнейдера[51]. Водночас більшість Єпіскопства, що складалася переважно з бідняків, людей шалених, але чесних, вірила в Сімурдена і йшла за ним. Його заступником, чи, вірніше, ад’ютантом, був другий священик-республіканець, Данжу, якого народ любив за високий зріст і прозвав абатом Шестифутовим. За Сїмурденом пішли б, куди б він тільки схотів, і той безстрашний ватажок, якого називали "генералом Списом", і відважний Трюшон, на прізвисько Нікола Довготелесий.