IV. ЖЕБРАК
Маркіз де-Лантенак, — будемо тепер називати його власним ім’ям, — суворо промовив:
— Що ж! Викажіть мене.
Чоловік продовжував:
— Ми обидва тут вдома: ви — в замку, я — в чагарнику.
— Досить розмов. Викажіть мене, — сказав маркіз.
Чоловік далі говорив:
— Ви ж ішли до ферми Ерб-ан-Пайль?
— Так.
— Не йдіть туди.
— Чому?
— Бо там сині.
— Відколи?
— Уже три дні.
— Жителі ферми вчинили їм опір, звичайно?
— Ні. Вони відчинили перед ними всі ворота.
— А! — сказав маркіз.
Чоловік показав пальцем на дах ферми, що виднівся на деякій віддалі між деревами.
— Ви бачите дах, пане маркіз?
— Бачу.
— А бачите, що над ним?
— Що майорить на вітрі?
— Так.
— Прапор.
— Трикольоровий, — сказав чоловік.
Це був той самий предмет, що привернув увагу маркіза, ще коли він сидів на вершині дюни.
— Здається, дзвонять на сполох? — спитав маркіз.
— Так.
— А з якої причини?
— Певно, через вас.
— А чому не чути?
— Вітер заважає.
Чоловік продовжував:
— Ви бачили об’яву?
— Так.
— Вас шукають.
І, кинувши погляд у напрямі до ферми, він додав:
— Там півбатальйон.
— Республіканців?
— Парижан.
— Гаразд, — сказав маркіз, — ходім.
І він ступив крок до ферми.
Чоловік схопив його за руку.
— Не йдіть.
— А куди ж мені йти?
— До мене.
Маркіз глянув на жебрака.
— Слухайте, пане маркіз, у мене не так добре, зате безпечно. Халупка низенька, наче льох. Замість підлоги — підстилка з моху, замість стелі — покрівля з гілля й трави. Ходім. На фермі вас розстріляють. У мене ви спокійно відпочинете. Ви ж, мабуть, втомились. А вранці сині рушать далі, і ви підете куди схочете.
Маркіз розглядав цього чоловіка.
— На чиєму ви боці? — спитав маркіз. — Ви республіканець? Рояліст?
— Я бідняк.
— Ні республіканець, ні рояліст?
— Гадаю, що ні.
— Ви стоїте за чи проти короля?
— Я не маю на це часу.
— А якої ви думки про те, що тепер діється?
— Я думаю, що не маю з чого жити.
— І все-таки ви хочете мене врятувати.
— Я бачу, що ви поза законом. А що це таке — закон, якщо можна бути поза ним? Я не розумію. А я — чи я в законі? Чи поза законом? Я нічого про це не знаю. Вмирати з голоду, — чи значить це бути в законі?
— І давно ви вмираєте з голоду?
— Все своє життя.
— І ви мене рятуєте?
— Так.
— Чому?
— Я сказав собі: "Ось іще бідніший за мене. Я хоч маю право дихати, а він і того не має".
— Це правда. І ви мене рятуєте?
— Певна річ. Ми тепер брати, монсеньйор. Я прошу хліба, ви просите життя. Ми — обидва жебраки.
— А ви знаєте, що мою голову оцінено?
— Так.
— Звідки ви знаєте?
— Я читав об’яву.
— Ви вмієте читати?
— Так. І писати теж. Чому я маю бути дурним бидлом?
— Отже, раз ви вмієте читати і прочитали об’яву, ви знаєте, що той, хто мене викаже, одержить шістдесят тисяч франків.
— Я знаю.
— Не асигнаціями.
— Так, я знаю, золотом.
— Ви знаєте, що шістдесят тисяч франків — то цілий статок?
— Знаю.
— І той, хто мене викаже, стане багатієм?
— То що?
— Багатієм!
— Я й подумав якраз про це. Побачивши вас, я сказав собі: "Той, хто викаже цього чоловіка, одержить шістдесят тисяч франків і стане багатієм! Треба швидше його сховати".
Маркіз пішов за жебраком.
Вони забралися в гущавину. Тут і містилась землянка жебрака. Це помешкання, вирите під корінням великого старого дуба, що прикриває його своїми гілками, було низьке, темне, надійно сховане від людського ока. В ньому вистачало місця тільки на двох.
— Я передбачав, що мені, може, доведеться приймати гостя, — сказав жебрак.
Такі підземні житла трапляються в Бретані частіше, ніж думають. Селяни називають їх "печерами". Так само звуться і тайники, видовбані в мурах. Кілька горщиків, постіль із соломи або промитих та висушених водоростей, груба ряднина замість ковдри, кілька шматків губки з кресалом та каганець — оце й усі "меблі" такого житла.
Жебрак та маркіз поставали майже навкарачки і пролізли в землянку, химерно перерізану товстими коренями дерева; сіли на купі сухих водоростей, що заміняли ліжко. Між двома коренями, які створювали щось на зразок дверей, проникало трохи світла. Вже настала ніч, але очі пристосовуються до темряви і завжди можуть знайти в ній трохи світла. Бліда пляма — відблиск місяця — лежала біля входу. В кутку видно було глечик з водою, гречаний корж і каштани.
— Давайте вечеряти, — сказав бідняк.
Вони поділили каштани. Маркіз вийняв свій сухар. І вони стали їсти, відкушуючи з одного шматка і запиваючи один після одного з того самого кухля.
Вони розмовляли.
Маркіз розпитував цього чоловіка:
— То вам усе одно, чи трапляються якісь події, чи нічого не трапляється?
— Майже що так. Ви — пани, це ваша справа.
— Але от те, що діється зараз…
— Це діється десь там, угорі…
І жебрак додав:
— І потім є речі, що відбуваються ще вище: сходить сонце, місяць, він повнішає й ущерблюється. Так оце мене цікавить.
Він сьорбнув з кухля і сказав:
— Добра вода, свіжа!
І спитав:
— А вам як подобається ця вода, монсеньйор?
— Як ваше ім’я? — не відповідаючи, спитав маркіз.
— Мене звуть Тельмарш, а прозивають Жебрак.
— Знаю. Тут так говорять.
— Коли хочуть сказати старець. Прозивають мене ще й Дідом… От уже сорок років мене звуть Дідом.
— Сорок років! Але ж ви були тоді зовсім молодий?
— Я ніколи не був молодий. Це ви завжди були молоді, ви, пане маркіз. У вас ноги, як у двадцятилітнього, ви видираєтесь на високу дюну. А я ледве ходжу: пройду чверть льє і вже втомився. А в нас же з вами однакові літа. Та багаті мають ту перевагу, що їдять вони щодня. Їжа добре зберігає.
Помовчавши трохи, жебрак продовжував:
— Бідні, багаті — це жахлива річ. Звідси всі лиха. Принаймні так мені здається. Бідні хочуть бути багатими; багаті не хочуть бути бідними. Я гадаю, що в цьому вся суть. Я не втручаюсь. Події хай собі відбуваються. Я ні за кредиторів, ні за боржників. Я знаю, що є борги і їх треба платити. Та й годі. Мені більше було б до вподоби, щоб короля не вбивали, але важко пояснити, чому. На це мені можуть сказати: але ж колись людей вішали на деревах за ніщо! Та я й сам бачив, як повісили чоловіка, що мав жінку й семеро дітей, тільки за те, що він підстрелив королівську козу. Є що сказати про обидві сторони.
Він знову помовчав, а потім додав: