Тільки починало розвиднятися, ніч іще не скінчилася. Темрява могла ще тривати досить довго, бо хмари, високі, густі й глибокі, нависали над корветам, як міцне склепіння.
Вітер, що розвіяв густий туман унизу, гнав корабель прямо на Менк’є.
Розхитаний і розладнаний корвет майже не слухався руля, він уже не плив, а ніби котився, гнаний хвилями, віддаючись їх волі.
Менк’є — зловісний риф — у ті часи був іще страшніший, ніж тепер. Багато з башт цієї цитаделі, на щастя, вже зрізано безнастанними наскоками моря. Обриси скель змінюються. Хвилі пиляють їх, ніби ножі. У ті часи натрапити на Менк’є означала загинути.
Щодо крейсерів, то це була та сама Канкальська ескадра, яка потім уславилася під командою Дюшена, що його Лекіно назвав "батьком Дюшеном".
Становище було критичне. Корвет під час спричиненого каронадою розгардіяшу непомітно збився з курсу і йшов тепер скоріше на Гранвіль, ніж на Сен-Мало. Якби він і міг маневрувати та розпустити паруси, то все одно поворот до Джерсея йому перегороджував Менк’є, а крейсери перегороджували йому путь до Франції.
Бурі так і не було. Але була, як передбачав лоцман, хвиля. Море, що котилося під дужим вітром і по нерівному дну, вирувало шалено.
Море ніколи не виказує відразу своїх намірів. Морська безодня здатна на все, навіть на каверзи. Можна подумати, що море веде свою хитромудру політику. Воно наступає і відступає, воно пропонує і зрікається, ніби готує шквал, і потім втішає, обіцяє безодню і не додержує обіцянки, загрожує з півночі і завдає ударів з півдня. Цілу ніч корвет "Клеймор" був у тумані і боявся шторму. Море не справдило його сподіванок, але зробило страшніше. Воно намічало бурю, а дало риф. Це теж була, в іншій тільки формі, проте катастрофа.
І на додачу до згубних бурунів виникла загроза смертельного бою. Один ворог доповнював другого.
Ла В’євіль вигукнув з своїм звичайним безтурботним сміхом:
— Катастрофа тут, бій там. З обох боків капут.
VIII. 9-380
Корвет був уже не кораблем, а тільки нікчемним уламком його.
У блідому розсіяному світлі, в чорноті хмар, в неясній мінливості горизонту, в таємничому гулі морських хвиль була якась похоронна урочистість. Усе мовчало; тільки зловісно завивав вітер. Катастрофа велично підіймалася з безодні. Вона схожа була більше на привид, ніж на борця. Ніщо не рухалося на скелях, ніщо не рухалося на кораблях. Це була якась незнана всеосяжна тиша. Чи було в цьому щось реальне? Здавалося, над морем пропливає марево. В легендах говориться про такі видіння; корабель був ніби між демоном-рифом і привидом-флотилією.
Граф Буабертло півголосом дав розпорядження Ла В’євілеві, і той спустився до батареї, а сам капітан узяв свою підзорну трубу і пішов на корму, де став поряд з лоцманом.
Гакуаль пильнував одного: тримати корабель прямо проти хвилі, бо якби його вдарило збоку вітром і валом, він би неодмінно перекинувся.
— Де ми, лоцмане? — спитав капітан.
— Біля Менк’є.
— З якого боку?
— З поганого.
— Яке дно?
— Суцільний камінь.
— Можна зашпрингуватися?
— Померти завжди можна, — відказав лоцман.
Капітан спрямував свою трубу на захід і оглянув Менк’є. Потім він обернувся на схід і став розглядати паруси, що виднілися вдалині.
Лоцман продовжував, немов розмовляючи сам з собою.
— Це Менк’є. Тут спочивають чайки, летячи з Голландії, і великі чорнокрилі поморники.
Тимчасом капітан перелічив паруси.
Кораблів було таки вісім. Вони стояли в бойовому порядку, їх силуети виступали над водою. В центрі виразно можна було розрізнити високий корпус трипалубного судна.
Капітан спитав лоцмана:
— Знаєте ви ці кораблі?
— Звичайно! — відповів Гакуаль.
— Що це?
— Ескадра.
— Французька?
— Чортова.
Запала мовчанка. Потім капітан знову спитав:
— Тут уся крейсерська ескадра?
— Ні, не вся.
Дійсно, 2 квітня Валазе заявив у Конвенті, що в Ла-Манші крейсирує десять фрегатів і шість лінійних кораблів. Капітан тільки тепер це пригадав.
— Справді, — сказав він, — в ескадрі шістнадцять суден. А тут тільки вісім.
— Решта блукає там уздовж берега і шпіонить.
Капітан, увесь час дивлячись у підзорну трубу, пробурчав:
— Трипалубний корабель, два фрегати першого рангу, п’ять другого рангу.
— Але я теж, — буркнув Гакуаль, — шпіонив за ними.
— Добрі кораблі, — сказав капітан. — Я сам командував такими.
— Я, — сказав Гакуаль, — бачив їх зблизька. Не помилюсь, де який. Я маю їхні ознаки в голові.
Капітан передав підзорну трубу лоцманові.
— Погляньте, лоцмане, чи впізнаєте високобортний корабель?
— Так, капітане, це "Золотий Берег".
— Вони його перехрестили, — сказав капітан. — Раніше він звався "Бургундські Штати". Нове судно. Сто двадцять вісім гармат.
Він вийняв з кишені записну книжку й олівець і написав цифру 128.
Він продовжував:
— Лоцмане, а яке то судно перше ліворуч від нього?
— "Досвідчений".
— Фрегат першого рангу. П’ятдесят дві гармати. Два місяці тому він озброювався в Бресті.
Капітан записав у книжці цифру 52.
— Лоцмане, — знову спитав він, — а другий корабель зліва?
— "Дріада".
— Фрегат першого рангу. Сорок вісімнадцятифунтових гармат. Він побував у Індії. В нього добра воєнна історія.
І під цифрою 52 він написав цифру 40. Потім підвів голову:
— А тепер праворуч.
— Там усе фрегати другого рангу. Усього п’ять.
— Який найближчий до трипалубного?
— "Рішучий".
— Тридцять дві вісімнадцятифунтові гармати. А другий?
— "Рішмон".
— Такої ж сили. Далі?
— "Атеїст".
— Дивна назва для морського корабля. Далі?
— "Каліпсо".
— Далі?
— "Ловець".
— П’ять фрегатів по тридцять дві гармати кожен.
Капітан підписав під першими числами — 160.
— Ви їх добре розпізнаєте, лоцмане!
— А ви, пане капітане, добре їх знаєте, — відповів Гакуаль. — Впізнавати добре, а знати — краще.
Капітан дивився в свою книжку і лічив, вимовляючи крізь зуби:
— Сто двадцять вісім, п’ятдесят два, сорок, сто шістдесят.
В цей момент Ла В’євіль з’явився на палубі.
— Шевальє, — крикнув йому Буабертло, — проти нас триста вісімдесят гармат.
— Ну, що ж! — сказав Ла В’євіль.
— Ви тільки що оглядали батарею, Ла В’євіль. Скільки, врешті, ми маємо гармат, спроможних стріляти?
— Дев’ять.
— Ну, що ж! — сказав і Буабертло.