Детектив Блюмквіст здобуває славу

Страница 7 из 27

Астрид Линдгрен

— Тусе, Тусенько, що з тобою? — відсапуючись, питала дівчина. Вона спіймала кицьку, хоч та дряпалася й кусала її. — О, гляньте! І не соромно! Хтось прив'язав калатало, щоб налякати бідолаху до смерті!

До кицьчиного хвоста був прив'язаний шнурочок із консервною бляшанкою на кінці, що торохтіла за кожним порухом. Єва-Лотта заплакала.

— Якби я знала, хто це зробив, я б...

Вона підвела очі. За два ступні від неї стояв дядько Ейнар і весело реготав.

— Ой, не можу! Зроду ще такої кумедії не бачив! [22]

Єва-Лотта підбігла до нього.

— Це ви зробили?

— Що зробив? О Боже, як та кицька вистрибувала! Навіщо ти відчепила бляшанку?

Єва-Лотта крикнула й кинулась на нього. Вона молотила його кулаками і, плачучи, проказувала:

— Який жах, яка підлота, я вас ненавиджу!.. Веселе іржання затихло. Обличчя дядькові Ейнарові раптом змінилося. На ньому проступила лють, Калле з Андерсом, що напружено стояли осторонь, ужахнулися. Дядько Ейнар міцно схопив Єву-Лотту й засичав:

— Цить, шмаркачко! А то я з тебе кістки витрушу!

Єва-Лотта хапнула повітря. Руки їй безсило опали, так цупко тримав їх дядько Ейнар. Вона злякано втупилася в нього. Врешті він відпустив дівчину, трохи зніяковіло провів рукою по чубові, тоді всміхнувся й мовив:

— Що це ми затіяли? Зчепилися, як боксери, і за що, спитати б? Але перший раунд виграла ти, Єво-Лотто!

Єва-Лотта нічого не сказала. Вона взяла кицьку, повернулася й пішла геть, високо звівши голову.

4

Калле не міг спати, якщо в кімнаті були комарі. Ось і тепер його збудив якийсь ненажера.

— Чортяко! — промимрив він. — А хай би ти здох!

Калле почухав підборіддя, де його вкусив комар. Потім глянув на годинника. Скоро перша. В таку пору всі чесні люди давно вже сплять. [33]

"До речі, — мовив він сам до себе, — цікаво, чи спить той котячий кат?"

Він нишком підійшов до вікна й виглянув надвір. У мансарді світилося.

"Якби він більше спав, то, може, не був би такий непосидющий, а якби не був такий непосидющий, то, може, більше б спав".

Дядько Ейнар немов почув його слова, бо ту мить в мансарді згасло світло. Калле хотів уже шаснути знову до ліжка, коли це враз сталося таке, що він аж очі витріщив. Дядько Ейнар обережно виглянув у відчинене вікно і, переконавшись, що поблизу нікого немає, виліз на пожежну драбину, а за хвилю вже був на землі. Під пахвою він щось ніс. Швидкою ходою він рушив до повітки з городнім причандаллям коло пекарні.

Спершу Калле нічого не втямив. Він був такий вражений, що просто розгубився. Та ось його заполонила ціла хвиля думок, здогадів і запитань. Він аж тремтів з напруження й утіхи. Нарешті таки попався йому справді підозрілий тип! Підозрілий не тільки з першого погляду, але й після докладнішого вивчення. Бо ж таки підозріло: доросла людина серед ночі вилазить у вікно! Якби в нього було чисте сумління, то він вийшов би сходами, як усі люди.

"Висновок номер один: він не хотів, аби хтось із хатніх чув, що він виходить, — мовив Калле сам до себе. — Висновок номер два: він вийшов, бо задумав щось непевне. Ой, ой, а я стою, як пень, і нічого не роблю!"

Калле натяг штани так швидко, що йому позаздрив би кожний пожежник. Він гайнув сходами якомога тихіше, палко прагнучи одного: аби тільки не почула мама. [34]

Ось і повітка! Чому дядько Ейнар пішов саме сюди? О Боже, а що, як він хоче взяти якусь ломаку й замордувати когось?

Дядько Ейнар увижався вже Калле тим убивцею, що його він так довго шукав, містером Гайдом, що виходить на лихі вчинки, як тільки над містом заляже ніч.

Двері в повітці були прочинені. Але дядька Ейнара не було. Калле розгублено оглянувся. Зненацька він завважив темну постать, що швидко віддалялася. Ось вона завернула за ріг і зникла.

Калле стрепенувся й кинувсь навздогін. Швидше, поки не сталося лиха! Та враз він подумав: а що, властиво, він може зробити? Що він скаже дядькові Ейнарові, коли наздожене його? А раптом той уб'є його? Може, піти в поліцію? Але ж туди не підеш так просто й не скажеш: "Той чоловік лазить уночі крізь вікно. Арештуйте його!" Нема ж такого закону, що забороняв би лазити вночі крізь вікно, як комусь заманеться. Та й відмикачку теж, мабуть, не заборонено мати. Ні, в поліції тільки знімуть його на глузи!

Однак стривай — де ж дядько Ейнар? Калле загубив його. Той наче крізь землю провалився. Ну, то не треба й клопотатися! Тільки, звісно, шкода, що загубився слід. Хоч Калле й не намірявся відверто виступити проти дядька Ейнара, а все ж як детектив він зобов'язаний був піти за ним назирці й прослідкувати, що той робитиме. Бути нечутним, непомітним свідком, що колись підведеться й скаже: "Панове судді! Людина, що сидить нині на лаві підсудних, уночі на двадцяте липня вилізла у вікно з верхнього поверху будинку пекаря Лісандера, спустилася пожежною драбиною, рушила до повітки з городнім причандаллям того ж таки пекаря, а тоді..." Ото ж бо [35] й воно! Що він тоді зробив? Цього Калле ніколи не годен буде сказати, бо дядько Ейнар зник.

Пригнічений Калле вернувся назад. На розі вулиці стояв поліцай Б'єрк.

— Ти чого вештаєшся серед ночі? — спитав він.

— Ви не бачили, сюди не йшов чоловік? — схвильовано спитав Калле.

— Чоловік? Ні. Крім тебе, я нікого не бачив. Ну, гайда спати! Я б залюбки й сам пішов, якби міг.

Калле рушив далі. Не бачив нікого! Дідько його знає, що ті поліцаї бачать! Навіть якби пройшла ціла футбольна команда, вони б не помітили! Хоч для Б'єрка Калле ладен був зробити виняток. Він усе ж таки кращий за інших поліцаїв. Але сказав же: "Гайда спати!" Чувано таке? Єдиного, хто щось та бачить, поліцай офіційно посилає спати! Не дивно, що й стільки злочинів стається! Але тепер справді нема іншої ради, тільки йти спати. Калле так і зробив.

Другого Дня в цирку "Калотан" знову було тренування.

— А дядько Ейнар ще не встав? — спитав Калле в Єви-Лотти.

— Не знаю, — відповіла Єва-Лотта, — та й не хочу знати. Хоч би до полудня не розплющував своїх баньок, щоб Тусе трохи заспокоїлась.

Проте дядько Ейнар не загаявся. Він приніс чималий пакунок шоколадних цукерків і кинув його Єві-Лотті.

— Може, циркова зірка хоче підживитися?

Єва-Лотта завзято боролася сама з собою. Щоправда, вона любила шоколадні цукерки, але ж солідарність із Тусе вимагала кинути пакуночок назад і спокійно сказати: "Дякую, не хочу!" Єва-Лотта зважила в руці пакунок. Ні, не легко було виявляти [36] гордощі. А що, як узяти один цукерок, а решту вернути? А тоді дати Тусе цілу салаку? Ні, мабуть, негарно.