— Пане детективе, — повів далі дядько Ейнар, — а як ти дивишся на те, щоб перебути одну або, скажімо, кілька ночей тут, у руїнах? Або, може, і всі ті ночі, що тобі лишилися в житті.
Калле відчув, як по спині йому забігали мурашки.
— Ну, годі теревенити! — перебив Артур Редіг. — Чого ти з ними стільки панькаєшся? Слухайте, шмаркачі! Я люблю дітей, навіть дуже, але таких, що коли треба й коли не треба бігають до поліції, не зношу. Ми вас тут замкнемо, мусимо замкнути. Але від вас самих залежить, чи вийдете ви звідси живі. Якщо ви повернете коштовності, то перебудете тут одну, щонайбільше дві ночі, бо тільки-но ми досягнемо безпечнішого місця, ваш любий дядько Ейнар напише, де ви.
Він хвильку помовчав.
— Якщо ви не захочете сказати, де сховані коштовності, то мені аж страшно уявити собі, як будуть голосити ваші любі матусі.
Дітям теж було страшно уявити собі таке. Калле запитливо глянув на своїх приятелів. Андерс і Єва-Лотта кивнули головою. Іншої ради не було. Треба сказати, де схована бляшана коробка... [104]
— Ну, пане знаменитий детективе, — заохочував хлопця дядько Ейнар.
— А ви напевне випустите нас, як ми скажемо? — спитав Калле.
— Ну звісно, — мовив дядько Ейнар. — Ти не віриш дядькові Ейнарові, хлопче? Вам доведеться тільки посидіти тут, поки ми знайдемо якийсь затишніший притулок, ніж це містечко. До того ж я попрошу дядька Артура, щоб не в'язав вас, і тоді вам буде зовсім непогано!
— Коробка стоїть у білій шаховці на горищі, — сказав Калле, насилу видушуючи з себе слова. — Там, де був цирк "Калотан".
— Чудово! — зрадів дядько Ейнар.
— Ти певен, що знаєш, де це, Ейнаре? — спитав Артур Редіг.
— Цілком певен! Бачиш, Артуре, як нам вигідно триматися разом? Ніхто з вас не може залізти на горище так, щоб не викликати підозри, а я можу.
— Ну гаразд! — мовив Артур. — Ходімо!
Він подивився на трьох дітей, що стояли, збившись у купку.
— Думаю, що ви не збрехали!.. По правді роби, по правді й буде, мій юний друже, це гарна приказка. Бо як ви збрехали, то ми негайно вернемося, і тоді вам скрутно доведеться, ой скрутно!
— Ми не збрехали, — сказав Калле, дивлячись спідлоба.
До нього підійшов дядько Ейнар. Калле вдав, що не бачить простягненої руки.
— Прощай, пане знаменитий детективе, — мовив той. — Мені здається, що буде краще, як надалі ти кинеш криміналістику. До речі, можна мені забрати назад відмикачку? Це ж ти її взяв у мене?
Калле засунув руку в кишеню й витяг відмикачку. [105]
— Вам теж краще було б кинути дещо, — буркнув він.
Дядько Ейнар засміявся.
— Прощай, Андерсе, дякую за компанію. Прощай, Єво-Лотто! Ти гарна дівчинка, я завше тебе такою вважав. Привітай від мене маму, якщо я не встигну з нею попрощатися!
Він рушив нагору разом зі своїми приятелями. У дверях він обернувся й помахав дітям рукою:
— Обіцяю неодмінно написати, де ви! Якщо тільки не забуду!
І важкі двері грюкнули й замкнулися.
14
— Це я винен, — озвався Калле після довгої, здавалося, нескінченної мовчанки. — Тільки я сам. Не треба було вплутувати вас до цієї справи. Та, мабуть, і самому не треба було вплутуватись.
— Винен, винен! — передражнила його Єва-Лотта. — Ти хіба знав, що так вийде?
Знов запала тиша, жахлива тиша. Здавалося, що на світі нічого не існує, крім цього підземелля й щільно замкнених дверей.
— Шкода, що Б'єрка вчора не було, — врешті мовив Андерс.
— Ще й як! — озвався Калле.
І вони знов замовкли. Всі троє думали. І думали приблизно те саме: що все пропало. Коштовності не врятовано, і злодії втечуть за кордон. Та це тепер здавалося не таким страшним, як те, що самі вони замкнені, не можуть вийти і не знають, чи взагалі коли вийдуть. На саму згадку про таке їм аж млосно ставало. А раптом дядько Ейнар не напише? До того ж скільки часу йде лист з-за кордону? І скільки можна жити без їжі та без води? А може, злочинці захочуть, щоб діти назавше лишилися в підземеллі? Бо ж за кордоном теж є поліція, і злодіям буде спокійніше жити, як Андерс, Калле і Єва-Лотта ніколи не вийдуть і не зможуть їх виказати. "Я напишу, якщо тільки не забуду", — наостанці сказав дядько Ейнар. Зловісні слова!
— Я маю три булочки, — сказала Єва-Лотта, засовуючи руку в кишеню.
Це все ж таки була якась розрада.
— Отже, до вечора ми не вмремо з голоду, — мовив Андерс. — І ще лишилося півкоряка води.
Три булочки й півкоряка води! А далі що?
— Треба кликати на допомогу, — порадив Калле. — Може, якийсь турист нагодиться, прийде оглядати руїни.
— Я пам'ятаю, що торік тут були два туристи, — сказав Андерс. — Після того в місті ще довго про них згадували. То чому б хтось не нагодився нині?
Вони поставали коло віконця, крізь яке просмикувався пучок сонячного проміння.
— Ну — раз, два, три! — скомандував Андерс.
— Поможіть! По-мо-жіть!
Після того крику тиша видалася їм ще глибшою.
— До Ґріпсгольма(1) та Альвастра(2) туристи валками сунуть, — гірко зауважив Андерс. — А наші руїни нікого не цікавлять.
(1) Популярні серед туристів королівський палац і парк біля Стокгольма.
(2) Королівська резиденція у провінції Естер'єтланд із руїнами монастиря XII сторіччя.
Ні, жоден турист не почув їхнього крику, та й взагалі ніхто не почув.
Спливали хвилини, обертаючись на години. [107]
— Аби я хоч була сказала вдома, що йду до руїн, — мовила Єва-Лотта. — Тоді вони прийшли б сюди нас шукати...
Вона затулила руками обличчя. Калле проковтнув клубок у горлі й підвівся з долівки. Він не міг сидіти й спокійно дивитися на Єву-Лотту. Чи дверей не можна виламати? Ні, зразу видно було, що марно й пробувати. Калле нахилився й підняв щось із долівки коло сходів. Дядьків Ейнарів ліхтарик! Він його забув! От пощастило! Бо як настане ніч, темна, холодна ніч, то хоч можна буде коли завгодно посвітити собі. Батарейки не вистачить надовго, але принаймні вони блиснуть і подивляться, котра година. Хоч, властиво, тепер уже однаково — чи третя година, чи четверта, чи п'ята, скоро для них узагалі ніщо не матиме ніякої ваги.
Калле відчув, як у ньому росте глухий відчай. Він ходив з кутка в куток "смутний та невеселий", як звичайно пишуть у книжках.
Усе що завгодно, аби тільки не сидіти й не чекати. Все що завгодно. Може, краще обстежити темні переходи, що вели в глиб підземелля?