Із властивим йому виявом настрою Коте встиг ще перед від'їздом сумно поскаржитися Курбасу: я не маю що ставити, я — голий король, не дивися на мене так докірливо своїми прекрасними очима, Валю, я справді голий, хоча й король; майже все, що мені про-
4*
51
понують ставити в Грузії, має таку екзотичну позлітку, таке ще далеке від нинішнього дня за формою і змістом! Дайте мені драматурга — і я переверну театр! Так говорили древні?
Вони сиділи в останній вечір у тій-таки віденській цукерні, яка була віденською не більше, ніж паризькою, і пили харківську каву. Валя Чистякова була справді дуже мила, і Коте говорив їй компліменти дуже щиро, але між іншим, видко, що його справді тривожило тільки те, про що вів мову.
— Драматурга я тобі не дам, Коте, він мені самому потрібен, щоб перевернути... ні, щоб поставити театр на ноги. Он він сидить — бачиш, дивиться на нас, але зовсім не бачить. Кави він не п'є, він надає перевагу іншим напоям; сидить, мовчить, нас не помічає. Як ти думаєш, чого б так?—Може, закоханий? — трохи здивовано спитав Коте, він не розумів, до чого веде Лесь.— Певно, що так. Він завжди закоханий — у якусь нову свою роботу, він так і пише — у думці, на ходу, уві сні,— без пера і без паперу... Без керма і без вітрил... Та я жартую. Хоч він дійсно сідає.за писання без плану — і катає, а потім дивується, що воно таке вийшло... Ні, Коте, драматурга я тобі не віддам, але одну його п'єсу можу порекомендувати. Візьми "Комуну в степах", побачиш— добра річ. Там є гостра революційна, сучасна думка й національна основа. Така м'яка комбінація фарб, такий тонкий погідний рисунок, як український пейзаж... Але не думай, що легко ставити! Мій Куліш, мій Гурович — то така нова поява, що розв'язати не так-то легко. Але спробуй.
Марджанішвілі забрав з собою до Тифліса "Комуну в степах" Миколи Куліша і "Кадри" Івана Мики-тенка.
У "Березолі" вже мали тоді нову готову п'єсу Миколи Куліша — "Патетичну сонату".
Рік тридцять перший кінчається. Куліш день тому поїхав до Москви. "Патетичну сонату" поставив Таїров, у Камерному театрі. Нині грають прем'єру. То хай би все було гаразд,— хоч у Камерному, якщо вже не зуміли тут, у Харкові, отримати дозвіл ре-перткому. Товариші з реперткому часом читають п'єсу так, що бачаться їм там дивовижні речі, які самому авторові й на гадку не спадали. Котра то вже зараз година? Вистава в Камерному скоро почнеться. Ні, він таки справді втомився, безнадійно втомився, бо якби хто його запитав — де говорилося те чи інше, де шалений Бронек Бучма пробував посеред ночі купатись— у Лопані чи в Курі, де програв йому Сандро Ахметелі давнє видання "Витязя в тигровій шкурі" після того, як він, Курбас, прочитав напам'ять рядок з цієї поеми грузинською мовою — нічого того він би не пригадав. Може, тому, що були то, як спів пташки іволги, як солонуватий смажений мигдаль,— тільки окремі деталі, котрих жаль позбуватися, котрі стають, однак, лише ниточками між головнішим. І всі їхні зустрічі зав'язались в єдиний вузол.
— Не знаю чому, Лесю, але мені завжди стає соромно, як сторонні люди з пустої цікавості просять розповісти про театр. Я думаю, що це той же цнотливий сором, який переживає юнак, коли йому раптом пропонують публічно розповісти про достоїнства його коханої; і справді, як визначити, що я люблю театр? Ось я уже сивий, стою на порозі старості, і театр — моя єдина кохана, в стосунку якої я був однолюбом, яку я жодного разу в житті не зрадив. Ти розумієш мене, Лесю?
— Як мав би не розуміти?
Мій "Березіль" — хай буде так дозволено мені сказати,— мій театр, бо я таки його вимріяв, виносив, виплекав, збирав по крихті, єднаючи до спілки однодумців, зрікаючись задля нього життєвих вигод, втрачаючи друзів і множачи запеклих супротивників, вириваючись у верховіття надій і зриваючись у безодні зневіри,— м і й "Березіль", котрому я дав саме таке, а не інше ім'я, перед котрим, може, стократ завинив, не завше знаючи тверду дорогу, щоб не вести його манівцями,— а втім, скажіть мені, хто знає певну і єдину, неомильну путь у мистецтві, котра б назавтра не здалася глухою стежкою? — Коли є хто такий, вкажіть мені на нього,— мій "Березіль", перед котрим ані разу не був безчесним чи нікчемним — мій "Березіль" живе,— то хіба того замало, щоб сказати, що й Лесь Курбас також жив?
Пронизлива тиша самотності на Мтацмінді, священній горі, огорнула його. Безмір величі і безмір самотності.
Від тифліського дому Сандро Ахметелі, повз платани — угору, вгору, безлюдними, ще прохолодними вуличками, тихими, без запахів дня й людини, тільки самотній екіпаж минає Курбаса, до священної гори Мтацмінди, до Пантеону, куди не треба брати із собою супутників, щоб належним чином уклонитися славі чужої землі, котра поволі перестає бути чужою.
За напіврозчиненими воротами, у місті, так несподівано-маленьке біле ягня. Прив'язане до дерева, тихо скубе траву.
Стара висока грузинка в чорному несе тонкий, свіжий, аж ніби прозорий лаваш, у котрий можна загорнути всю зелень і всю пахучу смаженину в світі, чарівний лаваш, котрим можна нагодувати світ.
Стара висока грузинка в чорному.:. По кому носить вона жалобу? По всіх померлих у Грузії? Кажуть, за прадавнім звичаєм, навіть вийшовши заміж удруге, вдова не скидає жалоби, щоб засвідчити пам'ять про минуле. "В грузинськім домі свічку не гаси". Руставелі.
Той незграба, короткозорий, в окулярах, котрому ще в Умані заманулося було стати актором, і він приліпився до "Кийдрамте" — все молоде й здібне й спрагле чогось нового зваблював тоді у своїх голодних, нелегких мандрах на початку двадцятих років театр Леся Курбаса — той незграба, котрий, здається, на щастя власне й людське, став не актором, а поетом,— той Микола Бажан надумав узятись за переклад "Витязя в тигровій шкурі". Хай би робив це скорше.
Гортанна вимова грузинських слів давалася Кур-басу нелегко. Його галицький акцент, який цілковито зникав на сцені і за який його все ж трохи піддражнювали харків'яни (але ж скільки то поміж них є нині галичан!), чомусь справді домішувався до грузинського "гамарджоба".
Маленький винний погрібець — марані — де продають червоне вино і є гарячі хачапурі,— він може посидіти тут сам, хоча, здається, весь Тифліс відтепер знайомий з ним. Грузини так легко й щедро, без найменшого роздуму, дарують свою дружбу Курбасу й "Березолю". Шалене, аж вогнисте, грузинське "ваша!" — браво! — він уперше почув ще в Києві, коли на репетиції й вистави "Молодого театру" приходили грузини-драмгуртківці. Тепер це слово увійшло в лексикон березільців, так вони звикли до нього в Тифлісі.