Розрахунок Зенкевича, як завжди, точний: Куліш реагує на тираду.
— А чого це ви приписуєте нашим дням тільки свій власний погляд?
— Чим ви розгнівали нашого Гуровича? — допитується Аліса Георгіївна, знову з'являючись з тацею І чаєм.
— А ви послухайте, Алісочко, Зенкевич каже, що князь Мишкін і Дон-Кіхот — одного поля ягоди й обидва — дурні — з вашого погляду.
— З мого?
— Гурович, але ж це недозволений прийом!
— Але ж було вами, сказано: з погляду наших днів. Хто ж наважиться заявити, що Аліса Коонен не сучасна жінка? А коли серйозно, то я не бачу нічого негативного в донкіхотстві — це ще одна, своєрідна форма вияву протесту проти підлості й невігластва.
Куліш знає таких Дон-Кіхотів, так, з ясними очима, але не прекраснодушних, як каже Зенкевич, а відважних і чесних.
— Донкіхотство? Надто своєрідний спосіб боротьби,— каже Таїров.
— Викликає у когось усмішку? Нехай. Таким чином змушує шукати активніших форм боротьби.
Вольф, здається, має намір підтримати Куліша:
— У характері Дон-Кіхота і в його вчинках є якась заворожуюча драматичність.
— Факт, Фрідріху, саме так — заворожуюча драматичність! Або й більше — трагічність: стільки енергії супроти вітряків, стільки любові надармо, стільки чесності — смішної, але прекрасної.
— Куліш готовий переробити на драми не тільки власні, але й чужі романи,— сміється Зенкевич. Йому сподобався власний дотеп, Кулішеві — не дуже, бо не сміється.
— Горобець і галка,— сказав би Вишня,— махає він рукою і знову замовкає.
У Фрідріха Вольфа чимало прикрих новин.
Ні, тоді ще не горів рейхстаг і навіть не вступив у дію підписаний президентом Гінденбургом і рейхсканцлером Гітлером декрет про обмеження свободи особи й свободи висловлювання думок. Ще не був із нагоди дня народження Адольфа Гітлера написаний Гансом Постом шовіністичний текст, в якому прозвучала сумнозвісна фраза: "Коли я чую слово "культура", я спускаю запобіжник браунінга". Передчуття цих недалеких подій ще тільки нуртують у Німеччині. Цілком імовірно, що справжня німецька культура опиниться в еміграції. У сезоні 1931 —1932 року закрито чимало державних і приватних театрів, урядова субсидія або втята, або скасована взагалі.
— Мистецтво загнане в кут. У безвихідь, — каже Вольф.— Але безробітні актори об'єднуються у колективи, які ведуть політичну агітацію. Вони співають у "червоних кабаре". У нас є тепер навіть гімн безробітних. Такий своєрідний гімн безробітних,— Ернст Буш записав на платівку "Штемпельну пісеньку" Ганса Ейслера, ви б тільки послухали, скільки там іронії й трагічності водночас!
Фрідріх розповідає далі: у пивничках Берліна, де щойно ось скінчилися танці, мовчки сидять похмурі й смутні люди у старих шкірянках. Вони розташувались при столиках, п'ють пиво. На маленьку естраду виходять композитор Ганс Ейслер і співак Ернст Буш. Ейслер сідає до рояля, рояль розстроєний, але ніхто не звертає на це уваги. Лунають пісні, які потім ніхто не може забути. Люди вимагають пісень на слова Брехта і Вайнерта.
Поет Стефан Хермлін був свідком таких виступів; Фрідріх розповідає з його слів.
У "червоних кабаре" виконує свої знамениті "Чотири колискові пісні" Єлена Вайгель.
Через півтора року Фрідріх Вольф, рятуючись від переслідувань фашистів, перейде кордон на лижах, через Альпи. А нині, оскільки нікому не дано заглянути у власне майбутнє, Вольф говорить про те, що діється в Німеччині:
— Усього кілька літ тому в нас у Німеччині за* сновники театру "Трибуна" хотіли, щоб із протиприродного роздвоєння сцени й залу виник живий, єдиний художній організм. Нині така єдність існує там, де співають Буш і Ейслер.
Куліш може до цього додати: на Всесвітню конференцію письменників, що відбулася у Харкові минулого року, не прибули делегації західноукраїнських та західнобілоруських літераторів. Польський профашистський уряд не дозволив їм приїхати до СРСР. Так, справді: мистецтво загнане в кут. У безвихідь. .'Галичина ще з часів першої світової війни — та й до-інедавна теж — виривалася через кордон на Україну з (Єдиною думкою: творити нову, вільну пролетарську культуру. Розірваність народу, протиприродна його розмежованість болить кожного українця. Там, у них, мистецтво насправді загнане в кут,— повторює Куліш.— В кут — собачу буду.
— А ви захищаєте наївне донкіхотство,— зауважує Таїров.
— Не наївне — високе. Благородне,— без роздратування відповідає Куліш.
— "Ходить Фауст по Європі",— цитує Тичину Зенкевич.
— Еріх Вайнерт,— хоче якомога більше розповісти Вольф,— вивчає українську мову. Уже досить добре читає й перекладає. У нього феноменальні здібності до мов. Але це не заважає фашистам мати до нього свої претензії. Вони переслідують Еріха ще з двадцять сьомого року. Що, вам не смішно, Алісо? То це я для вас — продовження:— Еріху заборонили виступати протягом семи місяців із концертами. І тоді вірші Еріха почала читати його дружина, а він сидів поряд з нею зовсім мовчки й непорушно на сцені. Чи може бути виразніший протест проти насильства?
Пізно. Пора розходитись. Вони вдягаються. Куліш шукає шарф у рукаві, раптом щось згадує: виймає .обережно з внутрішньої кишені пальта маленьку вер-'бову гілочку, привіз із Харкова; погладжує сірі пух-інасті кульочки на ній, дає Алісі Коонен: це вам.
Троє мужчин поволі йдуть уздовж Тверського 'бульвару. Куліш підставляє долоню, ловить сніжинки.
— Mein lieber Klaus,— каже Фрідріх.— А ти взагалі знаєш, що написав шедевр? Я б сказав, "Патетична соната" — найвизначніша за формою драматична поезія українська в контексті світової літератури... Чекай, не заважай мені, дай сказати, бо зіб'юся з думки. Я б порівняв твою драму хіба що тільки з такими творами, як "Фауст" чи "Пер Гюнт".
— Ходить Фауст по Європі... Ти перебільшуєш, Фрідріху, настільки перебільшуєш, що я не можу тобі й на дрібку повірити.
Зенкевич має намір втрутитися у розмову, але він раптом виявляє, що забув у Таїрова рукавиці, і це б не біда, та у нього є препогана дитяча ще, мабуть, звичка: закладати ключі в рукавиці, доведеться вернутись; інакше будуть усю ніч гуляти вздовж Тверського. Зенкевич вертається, Вольф, відхиляючи спробу Куліша заговорити знову, запитує: