— О,— сказав хтось раптом при його плечі,— то днина гарна!
Митрач озирнувся й побачив чоловіка в короткім кожусі, без шапки — той ніби й не до Митрача балакав, а сам до себе промовляв, і Митрач прислухався:
— Гарна днина. Зима з весною стрічаються. Потому приклав руку до чола, дивився на небо,
шукав там чогось очима і знову сказав — тепер-то вже до Митрача:
— Бузьки летять...
— Та ж не видко ніде,— сказав Митрач, надарма оглядаючи небо, шукаючи там птахів.
— Чутно,— мовив чоловік, і Митрач ніби справді почув відгомін пташиного лету.
Чоловік усе оглядав небо, ніби таки бачив, що летять лелеки, Митрач заздро дивився, але нічого не помічав, і чекав, чи таки не догледить.
— Бузьки летять... Благодать... Благодать,— сказав незнайомий Митрачеві чоловік, охопивши раптом тим соковитим, повним прадавнім словом і спів струхлявілого стовпа, і політ птахів, і стрічу весни з зимою, і дзенькіт браслетів на руках Журахівської, і почуту Митрачем напередодні веснянку: "Десь тут була... Десь тут була..."
Потому ще довго Митрач носив у собі оте щось дивне, напівокреслене, назване благодаттю. Воно замкнулося в ньому і не згасало, і він радів тому, боячись навіть самому собі признатися вголос зі своєї радості.