Наступна ніч була темна і дощова. Тази надумали скористатися з неї для втечі. Випало так, що китайці теж у цю ніч вирішили напасти і не тільки відібрати жінку, але й позбутися раз назавжди. обох тазів. Дерсу якось дізнався про це і повідомив удегейців про небезпеку, яка їм загрожувала. Захопивши з собою гвинтівку, він пішов до фанзи горбатого тази і розпалив у ній вогонь, начебто всі її мешканці були вдома. Тим часом тази потихеньку спустили човен на воду і посадили в нього жінку та дітей. Треба було пропливти повз китайське селище. Ніч була вітряна, дощова, і це сприяло успіхові.
Щоб човна не було помітно, Дерсу вимазав його зовні грязюкою й вугіллям. Як не старались обидва мисливці, проте обдурити собак не пощастило. Вони зачули тазів і зняли несамовите гавкання. Китайці вибігли з фанзи, але човен проминув небезпечне місце раніше, ніж вони встигли добігти до річки. Дерсу проводжав тазів аж до моря. Приблизно за годину човен досяг моря. Тут Дерсу розпрощався з тазами і зійшов на берег. Побоюючись зустрічі з китайцями, гольд не пішов назад по дорозі, а заховався в лісі, і тільки вдосвіта повернувся до нас на бівуак.
26 липня ми ще пробули на річці Іодзихе. Стрільці лагодили своє взуття і прали білизну.
Протягом усього дня Дерсу був якийсь похмурий. Він весь час усамітнювався і не хотів ні з ким розмовляти. Потім попросив у мене три карбованці і кудись подався. О четвертій годині після полудня М. А. Десула-ві і П. П. Бордаков пішли екскурсувати по околицях, а я взявся креслити маршрут по річці Сінанці.
Присмерком знову впав туман. В міру того, як темнішало, туман густішав, і незабаром у ньому потонули протилежний берег річки і фанзи китайців. Здавалося, разом з туманом на землю спустилася мертва тиша, яку порушувало тільки падіння крапель води з намоклого листя дерев.
У цей час прийшов стрілець і розповів, що Дерсу (так вони завжди його звали) самотньо сидить біля вогню і співає пісню.
Я запитав солдата, де він бачив гольда.
— Далеко,— відповів той,— у лісі біля річки.
Він пояснив мені, що треба йти по стежці доти, доки праворуч я не побачу світла. Це і є вогонь Дерсу. Кроків триста я пройшов у вказаному напрямі і нічого не побачив. Хотів уже вертати назад, коли раптом крізь туман справді запримітив осторонь відблиск багаття. Не встиг я відійти од стежки й п'ятдесяти кроків, як туман враз розсіявся.
Те, що я побачив, було для мене таке несподіване і нове, що я завмер на місці і не міг поворухнутися. Дерсу сидів перед вогнем обличчям до мене. Біля нього лежали сокира й гвинтівка. В руках він тримав ніж. Уткнувши собі в груди невеличку скіпочку, гольд стругав її й тихо співав якусь пісню. Спів його був одноманітний, сумний і тоскний. Він не дорізав стружок до краю. Вони закручувались одна за одною і створювали китичку. Взявши скіпочку у праву руку і переставши співати, Дерсу раптом звернувся до когось у простір із запитанням і слухав, слухав напружено, але відповіді не — було. Тоді він кидав стружку на вогонь і брався стругати нову. Потім дістав маленьку чашечку, налив туди горілки з пляшки, намочив у ній вказівний палець і по краплі почав кидати на землю на всі чотири боки. Знову щось прокричав і прислухався. Далеко осторонь почувся крик якоїсь нічної пташки. Дерсу схопився на ноги.
Він голосно заспівав ту ж пісню і вилив весь спирт у вогонь. На мить у багатті спалахнуло синє полум'я. Тоді Дерсу заходився кидати в багаття листя тютюну, суху рибу, м'ясо, сіль, чумизу, рис, борошно, шматок синьої даби, нові китайські ули, коробочку сірників і, нарешті, порожню пляшку. Він перестав співати. Сів на землю, опустив голову на груди і глибоко про щось замислився.
Я вирішив підійти до нього і навмисне спустився на прибережну гальку, щоб він чув мої кроки. Старий підвів голову і глянув на мене очима, в яких я помітив тугу. Я запитав його, чому він так далеко пішов од фанзи, і сказав, що турбувався про нього. Дерсу нічого не відповів мені. Я сів проти нього біля вогню. Хвилин п'ять ми сиділи мовчки. В цей час знову закричав нічний птах. Дерсу нараз підвівся і, повернувшись обличчям у той бік, щось гукнув дужим голосом, в якому я відчув котку суму, страху та радості. Потім все затихло. Дерсу помаленьку опустився на своє місце і став поправляти вогонь. Пляшка, що нагрілася до червоного, тріснула і почала плавитись.
Я не розпитував його, що це все означає — знав, що він сам розповість мені, і не помилився.
— Там люди багато,— почав Дерсу.— Китайці, солдати... Понімай нема, глузувати будуть,— заважай.
Я не спиняв його. Тоді він розповів, що минулої ночі йому приснився тяжкий сон: він бачив стару розвалену юрту і в ній свою сім'ю в страшному убозтві. Дружина, й діти мерзли від холоду і були голодні. Вони просили його принести їм дрова і прислати теплої одежі, взуття, якої-небудь їжі і сірників. Те, що Дерсу спалив, він посилав на той світ своїм рідним, які, за уявленням Дерсу, на тому світі жили так само, як і на цьому. Тоді я обережно спитав його про крики нічного птаха, на які віп відповідав.
— Це ханяла п,— відповів Дерсу.—Моя думай, це була дружина. Тепер вона все одержала. Наша можна у фанзу ходи.
Дерсу встав і розкидав багаття. Стало вдвоє темніїпе. Через кільки хвилин ми йшли стежкою назад. Дерсу мовчав, мовчав і я.
Навколо було тихо. Сонне повітря наче застигло. Густий туман спустився в долину, став накрапати дощ. Коли ми підійшли до фанз, собаки голосно загавкали.
Дерсу, як завжди, лишився ночувати надворі, а я ввійшов у фанзу, ліг на теплий кан і почав дрімати. Поряд за стіною було чути, як мули їдять сіно. Собаки довго не могли вгамуватися.
Розділ четвертий В ГОРАХ
Річка Дунгоу.— Негода.— Ведмідь, що добуває мед.— Зустріч з Чжан Бао.— Річка Бея.— Зоогеографічний кордон горалів.— Річка Кудяхе.— Фанза Дун-Тавайза.— Річка Фату й Адіміл.— Осипи в горах.— Маленькі річки, які течуть в море.— Берегова стеж-ка.— Дикий кіт.— Напад жуків.
На другий день погода була похмура: по пебу поволі повзли важкі дощові хмари, і навіть повітря, здавалося, потемніло. Наче передсвітанкові сутінки. Гори, які ще вчора були такі мальовничо чудові, тепер мали сумний вигляд.