Мої супутники знали, що коли немає зливи, то призначений вихід звичайно не відкладається. Тільки щось особливе могло затримати нас на бівуаку. О .восьмій годині ранку, розплатившись з китайцями, ми рушили в дорогу вже знайомою нам стежкою, що її проклали місцеві жителі в долині річки Дунгоу до бухти Терней.
У природі відчувалася якась туга. Нерухоме і важке від вологи повітря, здавалося, налягало на землю і через це все навколо принишкло. Похмуре небо, мокра рослинність, заболочена стежка, калюжі води і, особливо, тиша, що панувала павколо,— все свідчило про негоду, яка зробила перепочинок для того, аби знову ось-ось вибухнути ще більшим дощем.
До полудня ми дійшли до верхів'я річки Дунгоу й зробили привал. Коли ми сиділи коло багаття й пили чай, з-за гори раптом з'явився орлан білохвостий. Зробивши велике коло, він спритно, з льоту сів на сухій модрині і почав озиратися. Захаров вистрілив у нього і промахнувся. Зляканий птах поспішно зірвався і полетів до лісу,
— Погано,— сказав Дерсу,— буде великий дощ.
На мої запитання він пояснив, що коли тихої погоди туман здіймається вгору і коли при цьому буває голосна луна, неодмінно треба чекати тривалого дощу.
Перед годиною дня я, М. А. Де-сулаві і П. П. Бордаков пішли вперед, а стрільці заходилися в'ючити мулів. До третьої години ми зійшли на перевал, звідки вода починала збігати у річку Каїмбе. Треба було б тут зупинитися на бівуак, але я пристав на бажання товаришів, і ми рушили далі. Не встигли зійти з вододілу, як почався дощ, а тоді ринула справжня злива. Ми розклали велике багаття — мокли і сушились одночасно. Перед смерканням підійшли мули, аж тоді тільки ми почали переодягатись і ставити намети. Ввечері дощ пішов ще дужчий, і так — до світанку. Ми не спали всю ніч, мерзли, підкладали у вогонь дрова, кілька разів пили чай, а в перервах дрімали.
Ранком М. А. Десулаві спробував піднятися на гору Хунтамі, аби зібрати рослини біля гольців, та йому не пощастило. Вершину гори повив туман, а о другій годині дня знову £ішов дощ, дрібний і густий. Вдень ми встигли як слід обсушитися, Цолагодити намети і добре виспатись.
На другий день, 29 липня, знову дощ. Не можна розібрати, де кінчається дощ і де починаються хмари. Цей дрібний рясний дощ з дивною наполегливістю ішов підряд три доби.
Терпіння наше вичерпалося. М. А. Десулаві не міг більше чекати. Відпустка його кінчалась, і йому треба було повернутися до Хабаровська.
Незважаючи на негоду, він вирішив їхати до затоки Джигіт і там ждати пароплав. Я дав йому двох мулів і двох провідників. Годині об одинадцятій ранку ми розсталися, побажавши один одному, щасливої . дороги й успіхів.
Опівдні погода не змінилась. Її можна було б описати двома словами: туман і дощ. Ми знову просиділи цілий день у наметах. Я перечитував свої щоденники, а стрільці спали і пили чай. Надвечір знявся сильний вітер. Тишу, яка доти панувала в природі, раптом було порушено. Застигле повітря прийшло в рух і одним могутнім поривом скинуло з себе апатію.
Зірване з дерев листя закружляло у вихорі, здіймаючись угору. Пориви вітру були такі сильні, що ламали сучки, пригинали до землі молодник, трощили сухі дерева.
— Кінчай є,— сказав Дерсу задоволено.— Сьогодні вночі наша зірки подивись. Завтра — подивись сонце.
І справді, годині о десятій вечора темний небосхил, усіяний мільйонами зірок, зовсім очистився від хмар. Сяючі небесні світила наче вимились у дощі і привітно дивилися на землю. На ранок похолоднішало.
Наступний день був останнім днем липня. Коли почало світати, стало видно, що буде гарна погода. У горах ще де-не-де клаптями звисав туман. Він наче відчував, що доживає останні години, й ховався в глибокі розпадки. Природа раділа: все живе вітало всесильне сонце, наче розуміючи, що тільки воно може припинити негоду.
Цей день ми використали на перехід до знайомої нам грибної фанзи, біля озера Благодаті. Знову нам довелося мучитись у болотах, що після дощів стали ще більш непрохідні. Щоб обминути їх, ми пішли в обхід, але й це не допомогло. Ми рубали дерева, кущі, мостили гатки, і все-таки наші в'ючні тварини грузли на кожному кроці майже по черево. Великі зусилля потрібні були, щоб перейти через трясовину, тільки надвечір нам пощастило вибратися на твердий грунт.
Другого дня ми вирушили рано. Дорога була далека, і хотілося скоріше дістатися до річки Санхобе, звідки, власне, й мала початися моя робота. П. П. Бордаков узяв рушницю і пішов стороною, я з Дерсу, як завжди, подався вперед, а О. І. Мерзляков з мулами лишився позаду.
Біля другого розпадку я сів відпочити, а Дерсу почав перевзуватися. Раптом до нас долетіли якісь дивні звуки, схожі чи то на виття, чи на вищання, а чи на гарчання. Дерсу придержав мене за рукав, прислухався і сказав:
— Ведмідь!
Ми встали і тихенько пішли вперед. Незабаром побачили винуватця шуму. Ведмідь середнього розміру вовтузився коло великої липи. Дерево росло майже впритул до скелі. З чільного боку на ньому було зроблено позначку сокирою; вона вказувала на те, що якийсь чоловік знайшов бджіл на липі раніше за нас і за ведмедя.
З першого погляду я зрозумів, у чому справа: ведмідь добував мед. Він стояв на задніх лапах і кудись тягнувся. Просунути лапу в дупло йому заважало каміння. Ведмідь був терплячий. Він гарчав і трусив дерево з усієї сили. Навколо літали бджоли і жалили його в голову. Ведмідь тер морду лапами, кричав тоненьким голосом, валявся на землі, потім знову брався за ту саму роботу. Його хитрощі були дуже смішні. Нарешті він утомився, сів на землю, як людина, і, роззявивши рота, дивився на дерево, мабуть, щось міркуючи. Так просидів він хвилини дві. Потім підвівся, швидко побіг до липи і ПОЛІЗ на її верхівку. Видершись нагору, він протиснувся між скелею та деревом і, впершись передніми й задніми лапами в каміння, почав щосили тиснути спиною на дерево. Дерево трохи нахилилося. Ллє, певно, ведмедеві було боляче в спину. Тоді він змінив положення і, впершись спиною в скелю, почав лапами тиснути дерево. Липа затріщала і впала.
Цього й треба було ведмедеві. Тепер лишалося тільки розібрати заболонь і добути'стільники.