Одного разу Дерсу побачив, як я купував дрова; його вразило те, що я заплатив за них гроші.
— Як? — закричав він.— У лісі багато дров є, навіщо даремно гроші давай?
Він лаяв підрядчика, назвав його "поганий люди" і всіляко намагався переконати, що мене обдурили. Я пояснював йому, що плачу гроші не стільки за дрова, скільки за труд, але даремно. Дерсу довго не міг заспокоїтись і того вечора не топив груби. На другий день, щоб не доводити мене до витрат, він сам пішов у ліс по дрова. Його затримали і склали протокол. Дерсу по-своєму протестував, здіймав галас. Тоді його відправили в поліцейське управління. Коли мене повідомили про це телефоном, я постарався уладнати справу.
Скільки потім я не пояснював йому, чому не можна рубати дерев біля міста, він мене так і не зрозумів.
Цей випадок справив на нього велике враження. Він4 зрозумів, що в місті треба жити не так, як хоче він сам, а як цього хочуть інші. Чужі люди оточували його і заважали на кожному кроці. Старий почав замислюватися, цуратись людей; він схуд, змарнів і начебто ще більше постарів.
Друга маленька подія остаточно порушила його душевну рівновагу: він побачив, що я заплатив гроші за воду.
— Як!—знову закричав він.— За воду теж треба гроші платити? Подивись на ріку,— він показав на Амур,— води багато є. Землю, воду, повітря бог даром дав. Як можна?
Він не доказав, закрив обличчя руками і пішов у свою кімнату.
Ввечері я сидів у кабінеті і щось писав. Раптом почув, що двері тихенько рипнули. Я обернувся; на порозі стояв Дерсу. Я зразу ж побачив, що вій хоче мене про щось просити. На обличчі було збентеження і тривога. Не встиг я його спитати, як він став на коліна і почав:
— Капітане! Будь ласка, пусти мене в сопки. Моя зовсім не можу в місті жити: дрова купи, воду так само треба купи, дерево рубай — інший люди лаються.
Я підвів його і посадив на стілець.
— Куди ж ти підеш? — спитав я.
— Туди! Він вказав рукою на синіючий вдалині хребет Хехцір.
Жаль мені було з ним розлучатися, але жаль було і затримувати. Довелося поступитись. Я взяв з нього слово, що через місяць він повернеться назад, і тоді ми разом поїдемо на річку Уссурі. Там я хотів оселити його у знайомих мені тазів.
Я гадав, що Дерсу днів два ще побуде в мене, і хотів дати йому гроші, харчі та одежу.
Та вийшло інакше.
Другого дня, вранці, проходячи повз його кімнату, я побачив, що двері до неї відчинені. Я зазирнув туди — кімната була порожня.
Те, що Дерсу пішов, справило на мене тяжке враження, ніби щось обірвалося в грудях. Закралося недобре передчуття; я чогось боявся, щось казало мені, що я його більше не побачу. Я був схвильований цілий депь; робота не клеїлася. Нарешті я кинув писати, одягнувся і вийшов.
Надворі була весна: сніг швидко танув. З білого він став брудний, наче його посипали сажею. В кучугурах із сонячного боку з'явилися топкі льодові перетинки; вдень вони зникали,'а за ніч знову замерзали. По канавах бігла вода. Вона весело дзюрчала і ніби кожній сухій билинці поспішала передати радісну звістку про те, що вона прокинулась і тепер оживлятиме природу.
Стрільці, які поверталися з польових робіт, розповідали, що бачили по дорозі людипу з торбиною за плечима і з рушницею в руках. Вона йшла радісна, весело наспівуючи пісню. Це певно був Дерсу.
Тижнів через два після того, як віті пішов, я одержав від свого приятеля І. А. Дзюля телеграму такого змісту:
"Людину, яку ви послали в тайгу, знайдено вбитою".
"Дерсу!" — майнуло у мене в голові. Я згадав: щоб у місті його не затримувала поліція, я видав йому свою візит-ну карточку з написом на зворотному боці, хто він і що живе в мене. Мабуть, цю карточку знайшли і повідомили мене телеграфом.
Другого дня я виїхав на станцію Корфовська, розташовану— з південного боку хребта Хехціру. Там дізнався, що робітники бачили Дерсу в лісі на дорозі. Він ішов і розмовляв з вороною, яка сиділа на дереві. З цього вони зробили висновок, що він був п'яний.
На станцію Корфовська поїзд прийшов майже смерком.
Було пізно, і тому ми а І. А. Дзюлем вирішили іти до місця події вранці.
Всю ніч я не спав. Гнітила смертельна туга.
Я відчував, що втратив близьку людину. Як багато ми з ним пережили! Скільки разів він виручав мене тоді, як сам перебував на краю загибелЯ
Щоб заглушити тугу, я брався читати книжку, але це не допомагало. Очі механічно перебирали літери, а в мозку в цей час спливав образ Дерсу, того Дерсу, який востаннє просив мене, щоб я відпустив його на волю.
Я звинувачував себе в тому, що привіз його в місто. Але хто б міг подумати, що усе це так закінчиться!
Перед ранком я трохи задрімав і мепі одразу приснився дивний сон: ми — я і Дерсу — були на якомусь бівуаку в лісі. Дерсу ув'язував свій мішок і збирався кудись іти, а я умовляв його лишитися зі мпою. Коли все було готово, вій сказав, що йде до дружини, і швидко подався до лісу. Мені стало страшно; я побіг за ним і заплутався в багні. З'явилося п'ятипальчате листя женьшеня. Воно перетворилося на руки, схопило мене і повалило на землю.
Я тихо скрикнув і скинув з голови ковдру. Яскраве світло вдарило в очі. Переді мною стояв І. А. Дзюль і торсав за плече.
— Нічого собі заснули! — сказав вій.— Пора вставати.
Годині о дев'ятій ранку ми вийшли з дому.
Кінчався березень. Сонечко стояло високо па небі і посилало на землю яскраві промені. В повітрі ще відчувалася свіжість нічних заморозків, особливо в тіньових місцях, але вже по талому снігу, по воді в струмках і по веселому, святковому вигляду дерев видно було, що нічний холод нікого вже злякати не може.
Маленька стежка повела нас у тайгу. Ми ішли нею довго і майже не розмовляли. Кілометра через півтора праворуч од стежки я побачив багаття і коло нього три постаті. В одній з них я впізнав поліцейського пристава. Два робітники копали могилу, а поряд неї на землі лежало чиссь тіло, вкрите рогожею. По знайомому мені взуттю на ногах я впізнав покійника.
— Дерсу! Дерсу! — мимоволі вирвалось у мене з грудей.
Робітники здивовано подивилися на мене. Мені не хотілось при сторонніх давати волю своїм почуттям, я відійшов убік, сів на пень і віддався своїй печалі.