Ув'язавши нарти, ми відразу рушили в дорогу.
Ліс, що вкриває Сіхоте-Алінь, дрібний, старий, дров'яного характеру. Вибрати місце для бівуаку в такому лісі завжди важко: попадеш або на каміння, обплутане корінням дерев, або на покритий мохом сушняк. Ще більше турбот буває з дровами. Для городянина здається дивним, як можна у лісі не знайти дров.." А тим часом це так. Ялина, сморена і модрина розкидають іскри; від них горять намети, одежа і ковдри. Вільха — дерево погане, має в собі багато води і дає більше диму, ніж вогню. Лишається тільки кам'яна береза. Але серед хвойного лісу на Сіхоте-Аліні зона трапляється рідко. Сунцай, який добре знав ці місця, незабаром знайшов усе, що потрібно було для бівуаку. Тоді я подав сигнал зупинятися.
Стрільці почали ставити намети, а я з Дерсу пішов па полювання, сподіваючись підстрелити де-небудь лося. Недалеко від бівуаку я побачив трьох рябчиків. Вони ходили по снігу і мало звертали на нас уваги. Я хотів стріляти, але Дерсу зупинив мене.
— Не треба, не треба,— сказав вій поквапливо.— їх можна так бери.
Мене здивувало, що він сміливо підходив до птахів., а ще більше — що птахи зовсім не боялись його і, ніби свійські кури, тихенько, не поспішаючи, відходили вбік. Нарешті ми підійшли до них метрів на чотири. Дерсу взяв ножа і, не звертаючи на них уваги, почав різати молоденьку ялинку. Тоді очистив її від сучків і до кінця прив'язав петлю з вірьовки. Потім підійшов до рябчика і надів петлю йому на шию. Впійманий птах забився і замахав крилами. Два інших птахи знялися із землі і сіли на модрину, яка росла поблизу: один сів на нижню гілку, другий коло вершини. Вважаючи, що птахи тепер дуже налякані, я хотів стріляти, проте Дерсу знову спинив мене, сказавши, що на дереві їх ловити ще зручніше, ніж па землі. Він підійшов до модрини і тихенько підняв палицю. Надіваючи петлю на шию нижньому птахові, він необережно зачеццв палицею по дзьобу. Птах мотнув головою, виправився ї знову глянув на нас. А за хвилину він безпорадно бився на землі. Третій птах сидів так високо, що дістати його із землі не можна було. Дерсу поліз на дерево. Модрина була тонка, миршава. Вона дуже гойдалася. Дурний птах, замість того, щоб полетіти, сидів на місці, міцно вхопившись за гілку ногами, та балансував, щоб не втратити рівноваги. Дерсу підліз до нього, накинув на шию петлю і потяг униз. Таким чином ми піймали трьох птахів без жодного пострілу. Тут тільки я помітив, що вони більші від рябчиків і темніші. Крім того, самець мав червоні брови, як тетерюки. Це був чорний рябчик, або "дикуша", що живе в Уссурійському краї тільки у хвойних лісах Сіхоте-Аліню, на південь до верхів'я Арму. Він зовсім не виправдує назви "дикуші", яку дали йому старовіри. Можливо, вони так охрестили птаха через те, що живе він у найдикіших і найглухіших місцях. Китайці називають його "дашугірл" (тобто великий рябчик). Дослідження вола "дикуші" показали, що птах живиться ялиновими шпильками та брусницями.
Коли ми підходили до бівуаку, були вже глибокі сутінки. Всередині намету горів вогонь, і через це намет скидався на великий ліхтар, у якому запалили свічку. Дим і пара, освітлені полум'ям багаття, густими клубами звивалися вгору. В наметі рухалися чорні тіні: я впізнав Захарова з чайником у руках і маньчжура Чіші-у з люлькою в роті. Собаки, почувши, що хтось іде, загавкали й кинулися нам назустріч, але впізнали своїх і почали лащитись. У наметі всі роботи було вже закінчено; стрільці пили чай. Сунцай назвав "дикуш" по-своєму і сказав, що бог Ендурі41 навмисне створив нелякливого птаха і велів йому жити в найпустельніших місцях, щоб мисливець, який заблукав, не вмер з голоду.
Ввечері ми відсвяткували перехід через Сіхоте-Алінь. На вечерю було подано "дикуш", потім зварили шоколад, пили чай з ромом, а перед сном я розповів стрільцям одну із страшних повістей Гоголя.
Вранці ми зразу відчули, що Сіхоте-Алінь відокремив нас од моря: термометр на світанку показував —20° С. Тут ми розпрощалися з Сунцаєм. Далі могли йти самі; річка повинна привести нас до Бікіну. І все-таки Дерсу докладно розпитав його про дорогу.
Коли зійшло сонце, ми зняли намети, уклали нарти, одяг-лися якнайтепліше і рушили вниз по річці Ляоленгоузі, порожистій гірській річці, заваленій деревами та камінням. Кілометрів за п'ятнадцять од перевалу Маака річка Ляол-ленгоуза з'єднується з іншою річкою, яка тече з північного сходу і яку удегейці називають Миге. По ній можпа вийти на річку Тахобе, де живуть солони. Із слів Сунцая випливало, що там перевал через Сіхоте-Алінь низький, підйом і спуск довгі, пологі. Річка Миге дуже звивиста, довжина її п'ятдесят кілометрів. Навколишні ліси складаються виключно з хвойних порід.
Зранку погода хмурилася. Повітря було сповнене сніжної куряви. Коли зійшло сонце, знявся вітер, який до полудня став рвучкий і сильний. По річці кружляли снігові вихори; вони зароджувалися несподівано, ніби змовившись, бігли в один бік і так само несподівано зникали. Могутні кедри дивилися суворо і, розгойдуючись, гулко шуміли, немов скаржилися на негоду.
Під час морозу іти проти вітру дуже важко. Ми часто зупинялись і грілися біля вогню. Тому за весь день нам удалося пройти не більше десяти кілометрів.
Заночували ми в тому місці, де річка розбивається зразу на три протоки. Дув вітер, і в наметі було димно. Це примусило нас рано лягти спати.
Вночі навколо місяця з'явилася матова пляма, тьмяна і розпливчаста.
Вранці 17 грудня погода не змінилася на краще. Вітер дув, як і раніше: анемометр показував 220, термометр —30° С. А проте ми все-таки пішли далі. На захід од Сіхоте-Аліню снігу було значно більше, ніж у прибережному районі.
Річка Миге в середній течії не широка — 6—7 метрів. У багатьох місцях біля берегів видно тонкі льодові карнизи. Вони утворилися внаслідок спаду води в річці після того, як вона зверху замерзла.
У середній течії річка Миге тече широкою долиною, вкритою густим хвойно-мішаним лісом. З листяних порід тут ростуть вільха, черемха, шелюга, осика, осокір та береза. Судячи по слідах, які ми бачили в дорозі, на Миге водяться лось, кабарга, вовк, видра, білка, соболь і, напевне, ведмідь.