Мені дуже хотілося ближче познайомитися з кусун-ськими удегейцями, і я, незважаючи на гостинні запрошення китайців, зупинився у тубільців. Скоро мені пощастило здобути їхнє довір'я; вони охоче відповідали на мої запитання і всіляко намагалися зробити послугу. Особливо ж вони піклувалися про Дерсу.
Років сорок тому удегейців у прибережному районі було так багато, що, як висловився сам Люрл, білі лебеді, поки летіли від річки Самарги до затоки Ольга, од диму їхніх юрт ставали' чорними. Найбільше удегейців жило па річках Тадушу і Тетюхе. На Кусуні було 22 юрти, на Амагу — лише 3 і на Такемі — 18. Тоді межа проживання їх спускалася до річки Судзухе і на захід од неї.
Як і скрізь, кусунські удегейці були неоплатними боржниками у китайців. їхня первісна чесність тепер почала зникати. Вони приховували, скільки піймали соболів: гірших оддавали кредиторам, а кращих лишали собі і потім нишком торгували ними де-небудь на стороні. Такий обман — єдиний засіб боротьби з китайцями, які без жалю їх експлуатували. Удегейці намагалися набрати в кредит якнайбільше, сподіваючись, що кредитор, аби зовсім не втратити борг, згодиться на поступки і зробить знижку. Інколи це їм удавалось, але часом китайцям уривався терпець і вони жорстоко розправлялися з своїми боржниками.
Наступний день я оглядав околиці.
Річка Кусун (по-китайському Кусун-гоу і по-удегей-ському Куї чи Кугі) впадає в море трохи далі на північ од мису Максимова. Між гирлом Вітухе і гирлом Кусуну утворилася довга заводь, відокремлена од моря валом із гальки та піску завширшки 80 метрів. Звичайно в цій заводі стоять китайські човни, що їх спіткала негода в морі. Раніше тут ховалися також хижацькі японські рибалки. Безперечно, нижня частина долини Кусуну колись була теж лагуною, як і в інших— місцях узбережжя, про що вже не раз говорилось.
Річка Кусун придержується лівого боку долини. Вона тече одним руслом, утворюючи по боках багато сухих рукавів, які відіграють роль водовідвідних каналів, і тому долину Кусуну в дощову пору року вода не затоплює. Удегейці казали, що за останні тридцять років тут не було жодної поводі.
Лівий, підвищений, терасоподібний берег річки має висоту близько ЗО метрів і. складається з білої глини, в масі якої можна побачити блискітки колчедану. Десь у горах удегейці добувають досить великі шматки обсидіану. Рос^, линність у пониззі Кусуну непоказна й одноманітна. Біля річки, на островах і по сухих притоках — густі зарості шелюги, схожі на високі пірамідальні тополі з гілками, що ростуть угору мало не від кореня. Серед них трапляється осика, чимало вільхи.
Всі придатні землі лежать на правому березі річки; грунт на правобережжі складається з мулу і чорнозему з прошарками гальки та піску, він дуже родючий, тут ростуть розкішні трави, особливо очерет, який досягає 2,5—3 метри заввишки. Разом з ними, а інколи окремо, росте звичайний полин, а біля річки, на галечниковому та піщаному намулах — інший полин, з гіллястим високим стеблом і з густою буйною волоттю. Тут було багато ще якихось злаків і квіткових рослин, але всі вони так зів'яли, що визначити їх навіть приблизно було неможливо. Збирати далі гербарний матеріал не було рації.
Кусунські тази-удегейці перебували в перехідному стані від мисливського способу життя до землеробського. Вплив китайців позначився на них неглибоко. І через це я побачив тут багато такого, чого нема па півдні Уссурійського краю. Так, наприклад, в одному місці, біля глибокого ставка, стояло фігурне дерево "Тхун". Воно було геть укрите різьбленням, а на головних його гілках було прикріплено ідолів, які зображали людей, птахів і тварин. Це місце заборонене: тут живе нечистий дух Огзо. Історія дерева така.
Кілька років тому біля ставка оселилась сім'я удегейців, що складалася з трьох чоловіків, трьох жінок і семи дітей. Якось уночі один з братів, вийшовши з фанзи, почув плюскіт води в ставку і чиєсь сопіння. Підійшовши ближче, він побачив якусь велику тварину, схожу на морського лева. Ставок не з'єднувався ні з річкою, ні з морем. З переляку удегеєць утік додому. Всі вирішили, що то був чорт.
Згодом одно по одному почали вмирати діти. Покликали шамана. На кінець другого дня камлання він указав місце, де треба поставити фігурне дерево, але й це не допомогло. Смерть забирала людину за людиною. Мабуть, чорт оселився в самому житлі. Залишався останній засіб — віддати йому фанзу. Так і зробили. Забравши все майно, вони перекочували на річку Уленгоу.
За кілометр од фігурного дерева стояло житло шамана. Я зразу впізнав його. Біля стежки височіли чотири стовпи з незграбними зображеннями людських облич. Ц$ "цзайгда", що вартують дорогу. Вони мають на головах ножі, якими й уражають чорта. На деревах красувалися ведмежі черепи і дерев'яні бурхани. Тут же були стовбури дерев, укопані в землю догори корінням. На них теж було вирізьблено незграбні зображення людських облич. Навпроти входу до житла маячив великий дерев'яний ідол Мангані-Севохі з мечем і списом у руках, а поряд нього — дві очищені від сучків модрини, на яких кільцями було здерто кору.
Внутрішнім обладнанням фанза нічим не відрізнялася від фанз інших тубільців. На стіні висів бубон з калаталом, пояс із брязкальцями, шаманська спідниця з малюнками і дерев'яна маска, облямована хутром ведмедя. Шаман надівав її під час камлання, щоб страшним виглядом залякати чорта.
Від старого Люрл я дізнався, що в прибережному районі Кусун найдальша на південь річка, по якій можна пройти на Бікін, а найдальша на північ — річка Едін (мис Гладкий). По цій останній можна перевалити і на Вікін, і на Хор, залежно від того, якою з двох верхніх приток іти до перевалу. Він також повідомив, що в прибережному районі Зауссурійського краю осінь завжди довга і річки замерзають на місяць, а інколи і на півтора місяця пізніше, ніж на захід від вододілу. Через це я вирішив іти берегом моря, поки не замерзнуть річки, і аж тоді вирушити до Сіхоте-Аліню.
На заводях Кусуну ми застали старого човняра, маньчжура Хей-ба-тоу, що в перекладі означає морський старшина: Це був досвідчений мореходець, який змалку плаває вздовж берегів Уссурійського краго. Батько його займався морськими промислами і привчав сина змалечку до моря. Раніше Хей-ба-тоу плавав біля берегів Південно-Уссурійського краю, але останні роки, під тиском росіян, перекочував на північ.