Порадившись з ним, я вирішив піти по лівій річці (найближчій до Сіхоте-Алішо), потім піднятися на вододілі, пройти трохи по хребту і вийти до початку річки Такеми. Тут річка Арму має до 6 метрів ширини і близько 45 сантиметрів глибини. Вода в ній червонуватого кольору і не така холодна, як у швидких гірських річках. Русло Арму завалено буреломом; це й зрозуміло: течія в річці порівняно тиха, дерево лежить там, де воно впало.
Біля річки ліс значно густіший. Тут росте вільха, біла береза, ялина і смерека; особливо багато модрини. Це в повному' розумінні слова тайга: дика, пустинна і непривітна. Все живе її уникає; ніде не видно звіриних слідів, і за дві доби ми не бачили жодного птаха. Така тайга впливає на психіку людей, що було помітно і на моїх супутниках. Вони йшли мовчки, майже не розмовляли між собою.
Як звичайно, близько третьої години після полудня ми почали вибирати місце для бівуаку. Дерсу та Чжан Бао чогось одійшли праворуч, а я, Чан Лін і Аринін пішли берегом річки. Раптом ми почули позаду себе вигуки: Дерсу кликав нас. Ми зараз же вернулись. Пробираючись через хащі, я побачив маленьку галявину, на якій щось біліло. Коло цих предметів стояли Дерсу, Чжан Бао і уважно їх розглядали. Спочатку я подумав, що то купини, але по
обличчях своїх супутників зрозумів, що це було щось важливіше. Підійшовши ближче, я побачив людські черепи. їх було шість; тут же валялися й інші кістки.
Шість кістяків! Як загинули ці люди? Сувора тайга зберігає такі таємниці!
Дерсу довго розглядав кістки і щось говорив з Чжаи Бао. На його думку, цих людей не вбито, бо на жодному з черепів нема проломів. Вони вмерли і не від хвороби. Від хвороб люди гинуть не всі зразу, а поодинці: один умирає, інші плетуються далі. Дерсу почав оглядати стовбури дерев. По осмалинах на корі він визначив час останньої пожежі. Це було два роки тому. На кістках теж були сліди вогню — певно, в той час, коли вогонь ішов лісом, трупи були вже кістяками. Вогонь спалив рештки одягу. Проте мали ж зостатися такі предмети, які не горять і по яких можна встановити національність померлих. Дерсу і Чжан Бао почали копатись у моху і незабаром знайшли залізний казанок, сокиру, іржавий ніж, шило, ручку якого було зроблено з рушничної гільзи, кресало, люльку, бляшану баночку і срібний перстень. З цих речей Дерсу дізнався, що загиблі були корейці-золотошукачі. Вони, мабуть, хотіли пробратися на берег моря, але заблудили в тайзі і загинули від голоду.
А порятунок був близько: один перехід — і вони б опинились у фапзі самітпика-китайця, де ми провели минулу ніч.
Дерева, що оточують галявину, ці безмовні свідки смерті шістьох
чоловік, мовчазно стояли і тепер. Тайга видалася мені ще похмурішою.
Наче змовившись, ми всі разом зняли з себе торби. Чжан Бао і Чан Лін вивернули пень, викинули з-під нього каміння та землю, а ми з Дерсу перенесли туди кістки. Потім прикрили їх мохом, а зверху поклали той самий пень і пішли до річки вмиватися.
Був час лаштуватись на ніч. Чжан Бао і Чан Лін не захотіли, спати поряд з мертвяками. Взявши свої торбини, ми відійшли ще півкілометра, вибрали на березі річки рівне місце і стали бівуаком.
Смерком появився туман. Він переплив через вододіл і розійшовся шт-всьому західному схилу Сіхоте-Аліню.
Ввечері я мав нагоду спостерігати цікаве метеорологічне явище. Близько десятої години зійшов місяць, він був тьмяний і майже не світив. Незабаром туман розсіявся, Л тоді від місячного диска вгору і вниз простяглися два довгі, гострі на кінцях промені. Де явище тривало хвилин п'ятнадцять, потім знову насунувся туман, і місяць знову зробився розпливчастий і неясний; пішов дрібний дощ, який тривав аж до світанку.
Вранці 11 вересня погода трохи начебто розгодинилась. Щоб не гаяти даремно часу, ми взяли свої торби і пішли вверх по річці Арму. Місцевість була рівна й одноманітна — я геть забув, що перебуваю біля підніжжя Сіхоте-Аліню. Тут хвойний ліс, придатний тільки на дрова, росте дуже нерівномірно: болотисті галявини відокремлюються одна від одної невеликими перелісками; дерева мають відмерлі вершини і багато сухих гілок.
Годині об одинадцятій ранку ми розпрощалися з Арму і круто повернули на схід. Тут був такий самий пологий підйом, як і проти річки Такунчі.
Зовсім непомітно ми дісталися на Сіхоте-Алінь і підійшли до його східної кручі. В цей час розсіявся туман, і ми могли орієнтуватися.
Ліворуч од нас, кілометрів за п'ятнадцять, височіла велика гора. Чан Лін, який добре знав ці місця, сказав, що ця сопка не має назви і стоїть там, де бере початок річка Сіца. Ми були саме навпроти долини річки Тяпь-чін-гоузу22, що впадає в Такему з правого боку, вище Такунчі. Перша трохи менша за другу. Березняки у її верхів'ї вказують на те, що тут була колись велика пожежа, яка знищила весь хвойний ліс. Та частина Сіхоте-Аліню, що з боку Такеми, схожа на довгу столову гору. Китайці називають її Тянь-чін-лаза 23.
Нам не судилося довго милуватися чудовою панорамою. Насунулися хмари, оповили Сіхоте-Алінь, знову пішов дощ, дрібний і рясний.
Робити зйомки під час негоди важко. Папір стає ніздрюватий, мокрі рукава розмазують олівець. Парасоля у мене з собою не було, і я про це дуже шкодував. Щоб закрити планшет од дощу, Чан Лін щоразу розгортав над ним носовичок. Та незабаром стало зрозуміло, що цього недостатньо: хустинка намокла і почала пропускати воду.
— Почекай, капітане,— сказав мені Дерсу і, відбігши трохи, почав здирати з дерева бересту, потім вирізав кілька жердин і швидко змайстрував парасоль.
Мене завжди дивувала кмітливість гольда. Здається, не було такого скрутного становища, з якого він не знайшов би виходу. Все, що йому було потрібно, він знаходив тут же біля себе, під рукою.
Йдучи за накресленим маршрутом, ми повернули на північ і рушили вздовж Сіхоте-Аліню до великої куполоподібної гори, яку бачили на північному сході.
Пройти нам пощастило небагато. Побоюючись під час туману заблудити в горах, я вирішив рано стати бівуаком. На щастя, Чжан Бао знайшов між камінням яму з дощовою водою і поблизу неї сухий сланкий кедр. Ми поставили односкатпий намет, розвели вогонь і почали сушитись.