Підйом на перевал від моря досить крутий. У цих місцях гребінь Сіхоте-Аліню голий. З великими зусиллями вибралися ми на хребет. Я хотів зупинитися тут і роздивитись, але за туманом нічого не було видно. Давши відпочити мулам, ми рушили далі. Рідкий замшілий хвойний ліс, зарості багпа і густий килим моху вкривають західні Схили Сіхоте-Аліню.
Спустившись трохи з вододілу, ми стали бівуаком біля першого ж струмка.
Надвечір погода не змінилася: земля, як і раніше, наче саваном, була вкрита густим туманом. Цей туман із мжичкою вже набридав. Іти лісом в таку погоду — все одно що в дощ. Кожний кущ, кожне дерево, які випадково торкнеш плечем, пбдають тисячами велйких крапель.
Після вечері, почистивши рушниці, стрільці одразу лягли спати. Я хотів було взятися до зйомки, однак робота у мене якось не клеїлась. Я завернувся в бурку, ліг до вогню і теж заснув.
Наступний день було присвячено оглядові західних схилів Сіхоте-Аліню. Тут нема справжніх гірських струмків. Вода безшумно просочувалася під мохом. Річки течуть спокійно серед невисоких берегів, зарослих ялиною, смерекою, модриною і вільхою.
Я хотів зійти по річці Кулумбе до того місця, де минулого року зустрів удегейців, але Дерсу і Чжан Бао не радили заходити далеко від вододілу. Вони казали, що треба сподіватися великих дощів, і на підтвердження своїх слів показували на небо. Тепер туман піднявся вище й був схожий на дощові хмари. Обидва мої провідники пояснили мені, що коли під час штилю туман раптом перестає мря-чити і починає підніматися вгору і коли при цьому зникає розкотиста луна, треба чекати великого дощу. Справді, всі ці дні земля наче намагалася вкритись туманом, сховатися від чогось загрозливого, і раптом туман зрадив її і, наче у згоді з небом, відійшов убік, даючи небесним стихіям розправитися з землею на свій розсуд.
Чжан Бао радив повернути назад на Білімбе і постаратися дійти до мисливських фанз. Його порада була цілком слушна, і тому ми в той же день рушили назад. Ще вранці на перевалі красувалася хмарка туману. Тепер замість неї через хребет повзли важкі хмари. Дерсу і Чжан Бао йшли попереду. Вони часто позирали на небо і про щось розмовляли між собою. З досвіду я знав, що Дерсу рідко помиляється, і коли він непокоїться, то, мабуть, на те є поважні причини.
Годині о четвертій дня ми дійшли до першої мисливської фанзи. Раптом знову з'явився такий густий туман, що, здавалося, пройти крізь нього можна тільки з великими зусиллями. Дерсу вистрілив у повітря. В лісі розкотисто озвалася луна. Після цього я зовсім заплутався в метеорології і попросив у Дерсу пояснень. Він був задоволений. За його словами виходило, ніби нова поява туману з мжичкою і гучна луна вказували на те, що дощу не буде до світанку. Отже, можна йти далі. Ми пішли швидше і до смерку дісталися до другої фанзи. Вона була затишніша і більша.
За кілька хвилин фанза мала вже вигляд заселепого житла. Розкидане майно ми склали в один куток, підмели долівку, затопили піч. Через туман, а може, й через те, що в печі давно не топилося, в комині не було тяги, і вся фанза наповнилася димом. Довелося прогрівати піч жаром. Аж увечері, коли було вже зовсім темно, появилась тяга і кани стали нагріватися. Стрільці розклали надворі велике багаття, гріли чай і сміючись розповідали щось один одному. Біля другого вогню сиділи Дерсу і Чжан Бао. Обидва вони мовчки курили люльки. Порадившись з ними, я вирішив, що коли завтра великого дощу не буде, підемо далі. Треба було за всяку ціну пройти "щоки", бо як почне прибувати вода в річці, то доведеться зробити великий обхід через скелясті сопки Онку, Чжугдині, що означає по-удегейському "Чортове житло".
Ніч минула щасливо.
Було ще темно, коли всіх нас розбудив Чжан Бао. Ця людина без годинника умудрялася точно визначати час. Ми хутенько напилися чаю і, ждучи сходу сонця, рушили в дорогу. Судячи по часу, сонце давно зійшло, але небо було сіре і похмуре. Гори теж повив чи то туман, чи дощова пилюка. Незабаром почав накрапати дощ, а невдовзі до шуму дощу домішався ще якийсь шерех. Це був вітер.
— Починай є,— сказав Дерсу, показуючи на небо.
Справді, крізь розірвану завісу туману зовсім чітко визначився рух хмар. Вони швидко пливли на північний захід. Скоро ми промокли до рубця. Тепер нам було байдуже. Дощ не міг стати перешкодою. Щоб не обминати скелі, вирішили зійти до річки і піти по гелечниковій обмілині. Настрій у всіх був бадьорий, стрільці жартували і штовхали один одного у воду. Нарешті о третій годині дня ми минули міжгір'я. Загрозливі місця лишилися позаду.
В лісі вітер не дошкуляв нам, але щоразу, тільки-но виходили на річку, ми починали мерзнути. О п'ятій годині після полудня дійшли до четвертої мисливської фанзи. Вона стояла на березі невеликої протоки з лівого боку річки. Перейшовши річку вбрід, ми почали влаштовуватися на ніч. Стрільці розв'ючили мулів, потім узялися носити дрова і наводити лад у фанзі.
Кому доводилося мандрувати по тайзі, той знає, що значить у негоду знайти мисливську фанзу. По-перше, не треба заготовляти багато дров, а по-друге, фанза все-таки тепліша, сухіша і надійніша, ніж намет. Поки стрільці поралися біля фанзи, я разом з Чжан Бао зійшов на найближчу сопку. Звідти було видно, що діялося в долині річки Білімбе.
Рвучкий вітер клубами гнав з моря туман. Наче велетенські хвилі, котився він по землі і змішувався в горах з дощовими хмарами.
Смерком ми повернулися назад. У фанзі вже палав вогонь. Я ліг на кан, але довго не міг заснути. Дощ хльоскав по вікнах; вгорі, мабуть, на горищі, хлопала кора; десь завивав вітер, і не розбереш, чи то шумів дощ, чи стогнали холодні кущі або дерева. Буря бушувала всю ніч.
На ранок, 10 серпня, я прокинувся від сильного шуму. Не треба було виходити з фанзи, щоб зрозуміти, в чому річ. Дощ линув як з відра. Дужі пориви вітру струшували всю фанзу.
Я швидко одягнувся і вийшов надвір. У природі діялося щось неймовірне. І дощ, і туман, і хмари — все перемішалося. Велетенські кедри гойдалися з боку на бік, люто шуміли і наче скаржились на свою долю.
На березі річки я побачив Дерсу. Він ходив і уважно дивився на воду.