Я мав вирядити стежкою групу людей і мулів уздовж берега моря, а сам з Чжан Бао, Дерсу і трьома стрільцями піти по річці Адімілу до її початку, потім піднятися по річці Білімбе до Сіхоте-Аліню і по ній же спуститися назад до моря.
Ранком 4 серпня ми почали збиратися в дорогу. Китайці не відпустили нас, поки не нагодували як слід. Мало того, вони щедро дали нам харчів на дорогу. Я хотів було заплатити їм, але вони рішуче відмовились од грошей. Тоді я поклав їм гроші на стіл. Вони потай передали їх стрільцям. Я теж потай поклав гроші під посуд. Китайці помітили це і, коли ми виходили з фанзи, покидали їх під ноги мулам. Довелося здатись і забрати гроші.
Річка Адіміл у верхів'ї складається з двох ручаїв, які біжать назустріч один одному. Кілометрів за п'ять од землеробської фанзи є друга, лудева фанза,— в ній живуть три китайці-мисливці, що ловлять оленів ямами.
В долині річки Адімілу ростуть листяні ліси; в горах скрізь видно сліди пожеж. На підвищеннях і по косогорах — густі зарості таволги, ліщини і леспедеці. Далі в горах є трохи кедра і смереки. Широкі смуги гальки по берегах річки і розкиданий бурелом у річищі свідчать про те, що хоч тут і не буває великої повені, але все ж у дощовий період вода біжить бурхливо і дуже розмиває береги.
Загін виступив од фанзи Дун-Тавайза досить пізно, тому довелося йти майже до смерку. Надвечір ми дійшли до початку річки Адімілу і стали бівуаком поблизу перевалу на річку Фату. Цього дня, хоч погода стояла дуже похмура і туманна, було душно і дуже парило. Я побоювався дощу і запитав думку Дерсу про погоду. Він сказав, що зараз така погода, коли "туман сам іще не знає, перетворитися йому в хмари чи розсіятися". Сказав він це по-своєму і знову назвав туман "люди". У нього це вийшло так, начебто туман міркував, перетворитися йому в дощ чи трохи зачекати.
Годині о сьомій вечора туман раптом швидко став підніматися. Одночасно почав накрапати дощ, який хвилин через п'ятнадцять перестав, а разом з ним розсіявся і туман. На небі з'явилися зорі.
На другий день ми встали дуже рано, напилися чаю і почали сходити на гору Тигрову (595 метрів), геть вкриту осипами.
Треба сказати, що в прибережному районі осипів більше, ніж на захід од Сіхоте-Аліню. Одні з них складаються з уламків завбільшки з метр, інші — з каменів, таких, як кінська голова. або як голова людини. Уламки здебільшого вугласті і лежать так щільно, що по них можна вільно пройти, як по сходах. Осипи давнього походження завжди сховані під густим покривом рослинності. А втім, мені часто доводилося бачити старі осипи, вкриті самими тільки лишайниками. Вони найчастіше бувають на вершинах гір і здалека видаються сірими плямами. Інколи ці осипи займають велику частину гори. Тоді, навпаки, ділянки з рослинністю на загальному сірому тлі осипів здаються зеленими плямами.
Як виникли осипи? Можна подумати, що тут були землетруси і скелі розпалися на уламки. Насправді це робота повільна, вікова і непомітна для ока. Спочатку в кам'яній породі виникають тріщини; вони стають більші й більші, сила зчеплення поступається перед силою ваги, камені один по одному обриваються, падають, і поступово на місці скелі утворюється осип. Уламки скочуються вниз, поки не затримає їх якась перепона.
Іти по осипах, вкритих мохом, завжди досить трудно: то ставиш ногу на ребро, то попадаєш у щілину між камінням. Внизу осипи вкриті землею і травою так густо, що їх не бачиш зовсім, але чим вище, тим менше рослип-ності, і нарешті вона зникає зовсім.
Влітку, в гарячі дні, багно виділяє так багато ефірних масел, що незвична людина може зомліти. За багном іде мох і лишайник. Осипи для людей не становлять перешкоди, але для коней та мулів вони є серйозною перепоною. Доводиться обходити їх далеко стороною.
Піднявшись на хребет, ми повернули на північ і деякий час ішли по його гребеню. Тепер ліворуч од нас була лісиста долина річки Фату, а праворуч — маленькі річки, що течуть у море: Секуму, * Одега Перша, Одега Друга, Танія, Вязтнгні, Хотзе, Ієля та ІПакіра.
Вздовж берега моря прокладено стежку для пішоходів. Вона перетинає всі згадані річки за три — п'ять кілометрів од їхніх річищ. Твердий грунт стежки допускає рух в'ючних обозів. Перевали через гірські відроги між річками не перевищують 125 метрів.
На всій відстані від річки Секуму до річки Шакіри послідовно лежать~ такі гірські породи: вапняки, вапнякові пісковики, граніти, гнейси і кристалічні сланці.
Годині о четвертій дня пішов дощ. Ми зійшли з хребта і, як тільки знайшли в ручаї воду, одразу стали бівуаком. Стрільці взялися розв'язувати мулів, а ми з Дерсу, як завжди, вирушили на розвідку. Я пішов угору, а він униз по ручаю.
Дощ у лісі — це подвійний дощ. Кожен кущ і кожпе дерево при найменшому дотику обдають подорожнього водою. Особливо багато дощової води затримується на листках леспедеці. Через п'ять хвилин я був мокрий, наче шубовснув з головою в річку.
Хотів уже повернути назад, коли раптом побачив якусь дивну тварину. Вона спускалася з дерева на землю. Я прицілився і вистрілив. Тварина почала борсатися на землі. Другим пострілом я припинив її страждання. Це, виявилося, був дикий кіт (по-китайському єліза). Мене вразили його розміри. Спочатку я гадав, що то рись, але довгий хвіст і вуха без китичок переконали мене, що це кіт. Довжина його — 1 метр 9 сантиметрів: забарвлення — бу-рувато-жовтувато-сіре з ледь помітними плямами по всьому тілу, живіт і внутрішній бік ніг —— бруднувато-білі. Хвіст коротший, ніж у свійського кота, без поперечних темних смуг. Від свійського кота він відрізняється не тільки великими розмірами, а й іншими ознаками: міцнішими зубами, довгими вусами і густою шерстю.
Дикий кіт живе самотньо і водиться в густих похмурих лісах, де є стрімкі скелі та дуплисті дерева. Ця надто обережна і боязка тварина може люто нападати під час самозахисту. Мисливці пробували Приручати молодих котенят, але марно. Удегейці кажуть, що котенята дикої кішки, навіть коли їх узяти зовсім малими, ніколи не приручаються.
Спеціально на дикого кота ніхто не полює, і вбивають його випадково. Місцеві китайці із котячої шкури роблять зимові коміри і шапки.