— Яка прикольна програма, — говорю я.
— Да, — каже Вася, — краще, ніж бітлз.
I доки ви будете ставити свої питання, звучить інструментальна композиція Степана галябарди "Лист до мами".
Композиція справді починає звучати, і нас негайно від цього розвозить, цей Степан Галябарда вкладає в свою йоніку стільки галюциногену, настільки все це стрьомно звучить, що тебе не може не розвезти, їх на радіо, мабуть, за цим принципом і на роботу беруть, так щоби вони врубали і народ охуївав на п'ятій секунді їхніх музичних композицій, так, щоби він — цей неймовірний і нереальний Степан Галябарда — лише торкався своїми пухкими волохатими пальчиками пластмасових клавіш йоніки — і бац — тебе перемикало і ти перетворювався на знаряддя господнього промислу і вже не відповзав від радіоприймача, аж поки не передадуть прогноз погоди на завтра; ми сидимо під нашою прикольною радіолою, спершись спинами на неї і привалившись один до одного, аби нас не знесло вбік, розглядаємо крісла, шафи і канапи, ти відчуваєш, говорю я, як тут пахне цитринами? відчуваю, каже Вася, цитринами і котами. Не котами, кажу, не котами — кетчупом. Котами, не погоджується він. I кетчупом, додаю я.
Це була інструментальна композиція Степана галябарди "Лист до мами", — говорить космічний радіоведучий. — Виконував автор. А наша сьогоднішня програма, нагадую, присвячена творчості відомого ірландського колективу "Депеш Мод". Основою для програми стало документальне дослідження Девіда Баскомба "Бог як різновид героїну", видане цього року на великобританських островах і люб'язно перекладене й надане нам нашою лондонською редакцією. Отже, "Депеш Мод" (лунає мелодійна заставка, підозрюю того ж таки Степана галябарди, тому що ми знову зомбуємось). Серед нашої молоді давно вже популярною є творчість цих парубків із Ольстеру. То в чому ж секрет такого успіху нікому не відомих хлопців, що виросли в самому осерді ірландських клоак? Спробуємо разом з вами, шановні радіослухачі, розібратись у цьому. Як стверджують біографи, одного сірого осіннього ранку 1962 року (Степан Галябарда додає до своєї йоніки трагічності, важко давлячи пластмасу пухкими пальчиками) в портовому Ольстері, окупованому британськими колонізаторами, в родині простого ірландського моряка і друкарки Бена та Марії Ганів несподівано народився хлопчик. Батьки досить насторожено поставились до малого, оскільки це була вже їхня п'ята дитина, попередні четверо, як стверджує містер Баскомб, померли наглою смертю в ранньому віці від тяжкої форми внутрішньокишечної інфекції, вельми поширеної в найбідніших припортових кварталах Ольстеру. Очевидно, що подібна незавидна доля чекала і на п'ятого сина Ганів — тяжкі умови підокупаційного побуту не давали його батькам підстав сподіватись на щось путяще для свого горопашного первістка. Хлопчика вирішили назвати Дейвом — на честь святого Дейва, котрий, як відомо, є патроном ірландських партизанів і певним символом невеличкого, порівняно з нашим, народу в його боротьбі з британськими колонізаторами. Зі святим Дейвом пов'язано багато народних переказів та вірувань корінного ірландського населення, зокрема, він вважається в давньому ірландському епосі богом скотарства, молочарства та просто запліднення. Ще й донині ірландські футбольні фанати, ідучи на спортивні арени і підтримуючи своїх улюбленців, дружно наспівують "Святий Дейве, витрахай сьогодні цих чортових католиків". Батько Дейва, старий вирлоокий Бен, звіддавна славився своєю прихильністю до діяльності ІРА і регулярно перераховував у кантор на рахунок армії даток зі своєї стражденної моряцької платні.
— Це вже бітлз? — перепитує Вася.
Мама Дейва працювала в портовій конторі друкаркою і, ризикуючи своїм життям та репутацією, час від часу допомагала повстанцям виправляти їхні водійські та шлюбні посвідчення. Таким чином, юний Дейв зростав у атмосфері національної свідомості та ненависті до королеви-мами, принца Чарлза, та всіх його малолітніх виблядків, у кожному разі саме так стверджує містер Баскомб. Першим емоційним потрясінням для майбутнього артиста естради став випадок, коли під час розгону традиційної для ірландських сепаратистів першотравневої демонстрації через католицькі райони Ольстеру кінні британські поліцейські зґвалтували Дейвового тата... ні, — раптом затинається ведучий, — не тата. Маму. Так — Дейвову маму. Перепрошую, шановні радіослухачі, — цю інформацію для нас перекладали наші колеги із лондонської редакції, тож можливі деякі стилістичні неточності. Отже, Дейвову маму. Прямо на очах майбутньої зірки шов-бізнесу. Це, безперечно, стало неабияким стимулом... себто неабияким потрясінням для молодого хлопця, котрий не мав до того подібного досвіду, і основою для його майбутнього першого диску, котрий відразу став платиновим. Але про ці та інші приємні речі після невеличкої музичної паузи. (Ведучий робить паузу). Музика і слова Степана галябарди. "Моя мама". Виконує автор.
Степан Галябарда важко торкається своїми волохатими пальчиками клавіатури, я шкірою відчуваю це його ворушіння товстими, волохатими, червоними відростками, робить програш на своїй пластмасовій йоніці і починає співати. "Я спитався у вітра, коло брами, — співає він, — чи не бачив ти, та-ра-рам, моєї мами. Ти сходи, щось там та-ра-ра-рам, за тую браму, там я бачив, та-ра-ра-рам, твою маму". "Твою маму, твою маму", — похмуро вступав хор.
— Це що — хор? — питаюсь я, повернувшись.
— Хор, — невпевнено відповідає Вася.
— Да? А я думав, що Степан Галябарда сам співає.
— Це хор.
— Що хор?
— Степан Галябарда — це хор, — каже Вася.
— Як це?
— Так. Ось послухай.
"Твою маму, твою маму", — печально підтакує Степан Галябарда з космічних глибин.
— Ти знаєш, — кажу я, — якщо це і хор, то якийсь недобрий хор. Якийсь злий хор. Чуєш, як вони про маму?
"Твою маму", ще раз погрозливо озивається Степан Галябарда.
— Мені здається, — каже Вася, — вони нас підслуховують.
— Ага, схоже вони насторожились, чуєш — замовкли?
— Вони нас пасуть.
— Навряд. Для чого це їм?
— Не знаю. Може, вони з міліції.
— Да, якісь вони недобрі.
— Я кажу тобі, — впевненіше говорить Вася, — мінтура, сто пудів мінтура. Чуєш — замовкли, суки.