На вулиці Юрік холодно з нами прощається, ми відходимо з десяток метрів, Юрік і далі стоїть на воротях, не заходячи в двір, і тут нарешті Чапай видає, він раптом зупиняється, стривайте, каже нам, можемо його взяти на понт, ти що, говорю я, для чого? він там все одно сам, ви ж бачили, нічого не зробить, перестань, лякається Вася, пішли звідси, все ж нормально, та ладно, говорить Чапай, не сціть, зараз я його розведу, він дістає пакунок із драпом, щось у ньому длубається, так ніби перевіряє, соває назад до кишені, повертається і йде до Юріка, за кілька метрів від нього зупиняється і кричить:
— А драп-то в тебе — гівно! Ой, блядь, — думаю я, — блядь.
— Гівно! — повторює Чапай впевненіше.
I тут Юрік раптом зривається і зникає в дворі, ми не знаємо що робити, ну, себто ми з Васею Комуністом, тільки не Чапай, той, схоже, в курсі, що на нього чекає, видно, він уже не вперше так бере на понт свого дилера, тому він швидко повертається і кричить нам рвемо звідси, і ми справді рвемо і, слід сказати, не даремно, тому що ворота за нами знову відчиняються і звідти вистрибує Юрік із берданкою, і з очей його сипляться іскри, навіть із того, що з більмом — теж сипляться, хоч і не так сильно, ми біжимо, нам головне дотягнути до рогу, а там уже цивілізація, трамваї, метро, такі-сякі нормальні стосунки між людьми, натомість за нашими спинами Юрік із берданкою і його середньовічний замок з курами і бджолами-кіллерами, нам е від чого тікати і ми вже викладаємось, Васі гірше — він без паска, тримається руками за джинси, аби не загубити їх, Юрік натомість зводить курки і палить в небо над нашими головами, раз, потім удруге, в нас він, слава богу, навіть не цілиться, а то ще невідомо, чим би все скінчилось, він палить в небо і весело сміється, я це досить добре чую, вже повертаючи за білий цегляний ріг, нам в обличчя вдаряє свіжий літній вітер, здіймаючи в повітря паперове сміття, пил і пір'я, і це пір'я крутиться над нашими головами, тож я навіть не знаю, кому воно належить — птахам із цегляного палацу чи щойно підстреленим янголам, які прилетіли ось до Юріка, скажімо, аби полегшити його середньовічну самотність, а він, дебіл, відігнав їхню білосніжну дружню зграю назад в дощове небо і лишився сам — лишився і стоїть собі там — посеред порожнього ромського мегаполісу, самотній-самотній дилер, обдурений долею продавець радості, якому немає з ким навіть поговорити, лише Ісус на його розп'ятгі сумно хитається — зліва направо, справа наліво, зліва направо.
17.00-20.00
— Ви в цьому просто не розбираєтесь. Ви просто говорите марксизм-марксизм і не розумієте, що це.
— Ну, да, один ти в нас усе розумієш.
— При чому тут я. Мова не про мене. Ось ви говорите марксизм. Насправді марксизм перемагає, розумієте?
— Ну, звичайно. I де ж він перемагає?
— Марксизм перемагає ніде. Він перемагає в принципі.
— Ну, да.
— Сила марксизму в його самодостатності. Скажімо, Троцький.
— Троцький — жид.
— Так. Ви знаєте для чого Троцький приїхав до Мексики?
— По-моєму, йому Коба дав тріндюль.
— Коба теж жид.
— Коба?
— Так. I Ілліч теж.
— Ілліч — казах.
— Татарин.
— Казах.
— Яка різниця?
— У казахів немає писемності.
— А в татарів?
— I в татарів теж немає.
— Ні, Коба не жид. Коба — руський. У нього прізвище російське — Сталін.
— Це не його прізвище.
— А чиє?
— Це прізвище його сина. Вася Сталін. Він був футболістом.
— Ага, а Троцький — баскетболістом. Трудові резерви.
— До чого тут Троцький, — говорить Чапай знайому вже мені фразу, сидячи на табуреті і розпалюючи папіросу. — Троцький тут ні до чого. Ти, — говорить він до Васі, передаючи йому папіросу, — мав би це розуміти. Вони, — видихає він дим у наш бік, — цього ніколи не зрозуміють, вони заражені бацилами капіталу, але ти, — забирає він у Васі папіросу, ще раз затягується і повертає папіросу Васі, — мав би це розуміти. Ти знаєш про теорію перманентного похуїзму?
— Що? — закашлюється Вася і передав папіросу мені. — Якого похуїзму?
— Перманентного, — поправляє окуляри Чапай. — Ну, це я и так називаю. Загалом-то вона зветься теорія перманентного розпаду капіталу. Але мені більше подобається називати її теорією перманентного похуїзму.
— Да, — вставляв Собака, забираючи в мене папіросу, — перманентного похуїзму — це прикольніше.
— А що за теорія? — питаюсь я, знову чекаючи своєї черги.
— Теорія проста, — говорить Чапай, випускаючи дим і передаючи папіросу далі по колу. — Її розробили Товариші з донецького обкому.
— О, — кажу, — ті розроблять.
Чапай дивиться на мене запитально.
— Земляки, — пояснюю.
Він схвально киває головою, дістає з-під столу трилітровий слоїк із якимось морсом, надпиває звідти і простягує мені. Ні-ні, заперечливо махаю рукою — я краще покурю.
— От, — продовжує Чапай, витерши рукавом криваві помідорні розводи. — Теорія в принципі ревізіоністська. Базується на перегляді основної ідеї Маркса. Ідеї про самодостатність пролетаріату як такого. Ти читав, — питає він мене, бо Вася сховався десь за димами, — листування Маркса й Енгельса?
— Ні, — кажу, — але я знаю, що вони дружили.
— Правильно, — каже Вася, — вони дружили. По-хорошому дружили, ти не думай.
Ясно, — кажу, — по-хорошому.
— В них, — продовжує Чапай, — було прикольне листування, по-своєму прикольніше за "Капітал".
— Що може бути прикольніше за "Капітал"? — дещо не в тему вставляв Собака, але я передаю йому папіросу і він замовкає.
— В совку, — говорить Чапай, — базовим визнали саме "Капітал". В цьому, як на мене, головна трапчна помилка радянської ідеології. Увагу потрібно було звертати на листування. На листування Маркса й Енгельса. Товариші з донецького обкому це довели, — впевнено говорить він і добиває п'ятку.
Якісь хвилин двадцять-тридцять усі мовчать, думаючи про Товаришів із донецького обкому. Нарешті Чапай віддупляється і лаштує нову папіросу.
— В одному з листів, — говорить Чапай затягуючись і передаючи папіросу непритомному Васі, — це з раннього листування, — пояснює він, — із так званого гамбурзького періоду...
— Прямо бітлз якийсь, — кажу я.
— Маркс тоді багато експериментував із суспільною свідомістю.
— Що? — прокидається Вася на ці слова.