День народження

Страница 5 из 13

Диброва Владимир

"Секундочку! — знову кладе його на сантехніку Кравець. — Отут іще крапля". На картатих Когутових штанях за мить утворюється соляна кучугура. "Отак. Зараз воно усмокчеться. Отако! Їй хоча б погодинно, хоча б на півставки."

Ну що? — Бойко з Самбуром пробують спинами одтіснити Кравця від Когута. — Де наш герой? Ще живий?"

Це втручання дає змогу Когутові злізти з раковини. Він висмикує кілька серветок, обтрушує ними сіль з одягу. Нароздивлявшися плями, Самбур, а тоді і Бойко, займають по пісуару. Але, побачивши, що Когут рухається до дверей, уривають процес і хапають його під руки.

"Я... це, — каже йому Самбур, — чуєш, доктор, я весь час хотів запитати відносно бенкету. Його ще не заборонили? Бо я завсігда готовий. Такий фестивальчик закрутимо. Тотальний авангард!"

Когут не може добрати значення цих слів.

"Тоталіше авангардейшон! — пояснює Самбур. — Я—повний готовченко! Сценарій. Бенкет. Слов'яни".

"О! О! — крізь кургузі фрази до Когута почав, нарешті, доходити зміст. — Конференція!"

"Йєс-і-тиз! — обнімає його Самбур. — Я написав два сценарія. Наступний крок—за тобою. Бо ангажемент мій кінчається в грудні. А бенкет—у лютому. Так що, товаришу командир, бери курс на вольове рішення!"

"Треба сказати моїй секретарці. Вона знає, яка для того є форма".

"Ну!"

"До речі! — Бойко встромляється між дверима та Когутом. — Юрко! Ти колись казав щось відносно підручника Української мови. Що немає гарних посібників. У зв'язку з цим в мене виник один задум. І, якби попрацювати насі ним, тобто у вашій бібліотеці, ну хоча б півроку... Набратися новітніх віянь ... "

"То треба подумати. До двадцятого ..."

"Лариса,—кричить їм в спину Кравець,—пройшла курси. Вона обізнана з усіма методами. З інтенсивним, з тотальним зануренням, з болгарським. Цього ...ну як же його... я забув ім'я!"

"І підручник цей вийшов би,—малює Бойко картину світлого майбуття, — під егідою твоєї кафедри!"

"То треба буде із Дженіфер,—тягнеться до дверей Когут, — Вона — моя секретарка. Вона знає, як то влагодити. Щоб аплікацію подати до двадцятого".

"Я десять років був у Львові головрежем, — відштовхує Бойка Самбур. — Львів — це ж український Відень! Розвинена культура кабаре та кав'ярень. Я тобі не розповідав, як ми колись встругнули секс-шоу за мотивами української класики? Уяви собі! Ти не повіриш! Я взяв Нечуя..."

"Ми то зробимо, — мимрить з усіх боків заблокований Когут, — двадцятого".

"Як? Аж двадцятого? — не вірить Самбур. — Так сьогодні ж двадцять третє!"

Хтось по той бік гатить носаком у двері. Вражений у хребет Самбур, розкинувши руки, валиться на підлоту. Через нього з гуркотом перелітає щось дебеле у джинсах на паску та з зубочисткою в роті. Ніхто не встигає й злякатися, як мугир займає крайню кабінку і клацає замком.

У той час, як Бойко з Кравцем піднімають товариша, недоглянутий Когут вискакує геть.

Під дверима на нього чатує Уляна. Її душить лють. "Як це так! — задихається вона. — Як вони посміли! Це — ще один вияв тисячоліть безперервних образ і статевого гноблення. І хто? Нікчеми. Вони правлять світом. І саме вони в нього вициганять те, що по справедливості мусить належати їй! Бо нікому тут не болить майбутнє України!"

"Юрасику!" — Уляні вдається жест, розрахований на випадкові зустрічі. По дорозі до столику вона застромлює в Когута резюме курсу культури та цивілізації України. Починаючи десь із трипільських часів. Цей проект — унікальний. І розрахований він на рік. Уляна хоч зараз могла би представити план. Там усе розписано. Треба лише дещо одшліфувати. Але то — дрібниці, які заберуть, може, місяців зо два, не більше. Потрібно лише клопотання від Когутової кафедри, що вони хочуть Уляну. Мінімум на два семестри.

"О, то було 6 добре, — погоджуєшся Когут.—Треба сказати Дженіфер".

"На весняний та осінній," — уточнює Уляна. "Так, — каже Когут, — бо зима тут—не така, як у

вас".

"Або вже на той учбовий рік, — на ходу міняє плани Уляна. — Це було б логічно. Але у такому випадку мені необхідно запрошення чи будь-яке прикриття до наступного вересня. Бо мій грант, тобто стипендія, — до кінця грудня. А це означає, що оголяється кінець зими, весна і літо".

"Літо в нас спекотне, — з кожною фразою Когут поволі, але просувається в бік столу. — Без охолодження—важко. Але можна буде поїхати в гори. Бо там не так парко".

"А навесні я могла б мову тут викладати. До осені".

"І восени у нас тепло, — спиняється Когут, згадавши щось дуже приємне. — За яких дві а півгодини їзди звідси є залізниця. Й печери. А в жовтні ми маємо свято місцевості. Звідусіль приїздять фармери і просто неба в своїх казанах варять яблучне масло".

"Повидло, — не може не виправити його поетка,—яблучне повидло".

"О! — доктор Когутзаплющує очі.—То є знаменито!"

7

Поки чоловіки десь товчуться, Лариса з Людмилою згрібають сіль і відновлюють лад на столі. Роксоляна ганяється за Оксаною, Ігор махає руками, підстрибує, рветься на вулицю. Мати тримає його за руку.

"Ну а поза тим як він? — питає Людмила. — Усе нормально?" "Що значить "нормально"?" — ледь стримується Лариса. "Ну, алергій же у нього немає?"

"Алергій?"

"А нас, ну, ти знаєш, прямо замучали! Що Роксоляну, що Оксану. Й на помаранчі, на манго, і, навіть, на ці... як їх ... що із Нової Зеландії...?".

"Ківі."

"Во-во! Ну страшне!"(Люда сипле деталями того, що, у якій кількості і на яких місцях вискочило у її дівчат.)

Лариса каже, що вона була б щасливішою із матерів, якби алергії були її найбільшим клопотом. "А що він у тебе, не розмовляє?" "Як бачиш?"

"А мені здалося, він щось, ніби, казав".

"Він казав: "А-тє-пєг-тє-пє." От що він казав!"

"То, може, він розмовляє мовою, яку ви не розумієте?"

"Може".

"Мої теж, ти знаєш, ото як почнуть передражнювати одна одну!" Оксана спиняється, почувши, кого тут обговорюють. До неї пристає і Роксоляна. "О, прибігли! Свинтуси ви! Ти навіщо так дражнила дядька Когута? Я тебе, Роксьо, питаю! Га?"

Рокся ховається під стіл.

"То в нього це,—питає Людмила,—ніби така розумова відсталість?" "Ні, це—не відсталість,—пояснює Лариса,—це—аутизм".

"Як?"

"Медична загадка. Недосліджений феномен,—каже Лариса. — До вісімнадцяти місяців розвиток протікав згідно з нормою. Ігорець міг, навіть, казати речення з двох-трьох слів. Потім йому, перш, ніж їхати до Америки, зробили щеплення (без цього в полікліниці не видавали довідки). Звідтоді в нього почався реґрес, немов він з кожним днем сповзав у невидиму яму. Позабував майже всі слова, позбувся навичок, не впізнавав людей, не знав, що робити з іграшками".