"Це не лікується," — відповідає Лариса. "Чому? Це у нас не лікується, а от у Франції, я чула, вже знайшли спосіб, як з цим боротися". Й Уляна розповідає, що, згідно з французькими даними, хворі на аутизм діти весь час чують гомін. І гомін кожного з них має окрему частоту. Тому вони одягають на них навушники, на генераторах підбирають потрібну частоту і знімають гомін. Після чого усі вони починають сприймати світ.
"Вам до Франції треба з ним з'їздити," — пропонує Уляна.
Кравець на це їй каже, що і в колишньому Союзі теж є достатньо психологів (ленінградська школа, наприклад), які досить оригінальне працюють з подібними дітьми. Не всі, а психологи-ентузіасти, яким не давали за комунізму розкрити свої нові, нетрадиційні методи. По вихідних ці, як правило, молоді вчені вивозять таких дітей за місто, на електричках, у поле чи в ліс, щоб вони там, в грязюці, у шмарклях, на холоді, мокрі, але задоволені, пізнавали довколишній світ. Бо не завжди для цього є апаратура.
Уляна не любить, коли їй перечать, і тисне на Кравців, щоб вони негайно летіли до Франції. "Ви ж тут працюєте. Відкладіть пару тисяч. Хіба на здоров'ї можна ощадити?!"
Лариса розкриває рота для влучної відповіді, але її спиняє дівчачий вереск.
"Мамо! — вищить Роксоляна. — Він знову! Ще й кришить! Ану віддай! Це — моє! Та шо тако-
є-е-е!"
Мабуть, вона копнула Ігоря під столом, бо він аж вигнувся від болю. Втім, сльози потекли з нього не одразу, а тільки тоді, як минувся шок. Бо аби з чого він не скиглить. Тільки коли вже несила терпіти.
11
"Ну що тепер? — обертається Лариса. — Що тобі зараз не так?"
"Це—не я! Він—сам!"—Рокся ховається за матір. "Я теж його не торкалася!" — голосить Оксана. "Може, він поперхнувся?" — не виключає Бойко. "Оксано, — наказує мати, — ану йди сюди!"
Роксоляна, побачивши, що Кравець під столом мацяє синову ногу, б'є Ігорця кулачком у щоку.
Але Кравець помічає це й, більше того, ловить її за руку. "Гей-гей! Обережно!" — попереджає Людмила Кравця.
"З дітьми завжди проблеми! — підсовується Бойко до молодшої дочки. — Тому я в це не втручаюся".
"Я бачив! — Кравець спрямовує червоний від гніву палець на Роксю. — Навіщо ти вдарила Ігоря? Він же тебе не чіпав!"
"Він у неї забрав рогалик! — пояснює Бойко Кравцю. — Й розкришив його! А це — те саме, що, якби я прийшов до тебе й зламав ...ну ... хоча б ... твій комп'ютер! Га? Як би ти почувався?"
"Та він її не торкався!" — трясе кулаками Кравець. Переляканий, залитий сльозами Ігор реве і виборсується.
"Заберіть його! — вимагає Людмила. — Й тримайте десь при собі. Чому всі мусять знати про вашу проблему?! Якщо він у вас дикий і б'є дітей, то сидіть із ним вдома. Або найміть гувернантку!"
"Пішли звідси! — плаче Лариса. — Я ж казала: сам іди! Ні! Тобі треба було всіх тягнути!"
"Не кричи на мене! — сичить Кравець. — Я хотів, як краще. Щоб ти розвіялася".
"Іще трохи — і я збожеволію!"
"Припини! Я тут до чого? У мене і так нема життя!"
"Що ж тоді про мене казати? Ти хоч на роботу ходиш!"
"Якби я не працював, де б ми були зараз! Не забувай, завдяки кому ти тут!"
"Я ... — ридає Лариса, — ти ...Ігор,.." А далі — не розібрати.
Всім робиться ніяково. Люда першою не витримує мовчанки й каже, що треба їм ще народити дитину. Але цього разу — нормальну. Тоді усе стане на свої місця.
"Як у тебе це просто! — сіпається Уляна. — Але життя жінки не обмежується дітородною функцією".
"Ну а ти тут до чого?! — відмахується Люда. — Не хочеш — не рожай!"
Ювіляр кидається між жінками й пояснює Уляні, що у дітей — своя психологія.
"Це — як тобі, припустимо, написати роман, а тоді хтось прийшов би і на твоїх очах порвав його. Єдиний примірник!"
Але попри Бойків примирливий тон, дух усобиці й розбрату виривається за межі вузько-дитячої теми й захоплює всіх. На поверхню вилазять усі криві слова та погляди, якими хтось колись когось обдад. Ніхто не хоче стримуватися, і діти, роззявивши роти, не встигають ковтати нові вирази.
Бойкові ставлять на карб те, що він — підлабузник, бо грабає Когуту листя. Уляні — що вона поклала око на доктора і передком пробиває собі чергову Америку. Самбуру — що він, мов глист, лізе без мила у кожен отвір. Кравцям — те, що в них є машина, але вони жодного разу не повезли нікого із земляків на природу.
"А ви підповзіть до свого благодійника, — огризається Кравець, — нехай він вас возить. А то ви йому підставляєтесь, а він вам — ні".
"Це ще невідомо, — мудро всміхається Бойко, — хто тут кого використовує. Бо я кажу йому одне, роблю зовсім інше, а що я при цьому думаю, цього ні він, ні ти знати не можете. Й ніколи не дізнаєтеся!"
"І про мене також!" — вихваляються й інші.
"Але, — обіцяє Уляна, — от я опишу його у своєму романі, тоді він почухається. І не він один!" Самбур розхвабрувався до того, що дає зарік при всіх послати Когута на три літери. "Не треба! — просять його. — Тебе не зрозуміють!" "Ні, треба! Як акт остаточного звільнення!"
Кравець шкодує, що так образив дружину і, поки земляцтво піддрочує Самбура, пробує втішити Ларису.
"Нічого,—шепоче він їй на вухо,—все не так погано. Зате ми тут. А пам'ятаєш, та жінка із Луцька, що вона сказала тобі? Пам'ятаєш? Що треба вірити і все минеться".
Легко їй казати — вірити! — Лариса тре серветкою очі. — Коли на те немає жодних підстав. Він позабував все, що знав у свої два роки! Як тут повіриш? І вона це не лише мені казала, але і тобі!"
"Але ж я працюю! Я на роботі весь день! Це ж ти з ним сидиш!"
Його останнє, пошепки мовлене речення чують усі, бо вже кілька секунд ніхто не ворушиться.
Кравець підводить голову і помічає, що Ігоря за столом немає.
"Де він? — хрипить Кравець. — Куди він зник?" Обернувшися, він бачить по ліву руку від себе доктора Когута. Тільки тепер, замість костюму, на ньому — жовто-червоні шорти і светер.
Ніхто не наважується ні вдихнути, ні видихнути Бо як знати, почув Когут щось чи не почув? А, як почув, то скільки? І, головне, що із того він зрозумів?
Лариса, нарешті, знаходить очима сина. Він стоїть в кінці проходу, біля дверей на кухню. Перед ним, на колінах —— та сама приязна молода китаянка, яка обслуговує їх. Вона притискає Ігоря до себе й щось йому каже. Ларисі здається, що Ігор не мовчить, а відповідає їй.