Ця думка інколи так і підстьобує мене заволати на всю вулицю, на все місто: "Люди! Схаменіться. Адже ви добровільно, щодня, щомиті відмовляєтесь від насолоди життям, таким коротким. Ви більше дієте, ніж думаєте. Більше знаєте, ніж відчуваєте. Бо вам — ніколи!" Я знаю, що бажання моє утопічне, і все одно не можу позбутися його. Проте мовчу. Бо хочу, щоб мене не запідозрили в жодній хворобі. Хвороба, навіть вигадана чи самонавіяна, пригнічує.
Коли мені бувало аж надто сумно, я ішов до Мирона і заводив з ним якусь кусючу розмову. Остання скінчилася мало не сваркою, хоч почалася досить мирно. Я сказав тоді:
"Знаєте, Мироне, мені здається, що люди всі до одного актори. І що далі ми віддаляємось од своїх пращурів, то вища наша акторська майстерність". Особливо змолоду, бо на старість ми зборюємося грати або розчаровуємося, усвідомивши марноту свого акторствування.
Він спершу здивувався, тоді засміявсь і сказав:
"Не переносьте, Миколо, своїх якостей на інших. Ви справді гарно копіюєте свого директора, але... "
"Коли я копіюю директора,— зауважив я,— то не переношу своїх якостей на нього, а якраз навпаки. І в даному разі, маючи на увазі всіх людей, теж не переношу на них свої якості — це було б зухвало. Давайте візьмемо одну з так званих вічних тем, на яку ви, літератори, найдужче любите ловити читача,— кохання".
"Я не вмію писати про кохання",— сказав Мирон.
"Тим гірше для тиражів ваших майбутніх книг,— сказав я цілком серйозно.— Про що, скажіть, у нас та й у всьому світі найохочіше читають? Про кохання, війну і шпигунів. Так от кохання — це найчистішої води гра. Вам потрібні приклади? Будь ласка. Є у нас на роботі Люся. Референт. Гарненька дівчинка, до речі, але погана актриса. Коли я виходжу в коридор курити, вона неодмінно влучає хвилину, щоб пройти повз мене. Але ж як пройти! Кроків за сім від того місця, де я стою, вона втупляє свій зір у підлогу й повільно наближається. А як тільки порівняється зі мною, її прекрасні довгі вії миттю злітають угору, і вона дивиться на мене трохи зляканими — найбанальніша витівка! — очима. Одну лише мить. І в ту мить моє серце терпне. Теж на мить. Бо я швидко встигаю усвідомити: вона грає, але грає погано. Видно майстерність! Більше того: вона епігон. Оті її штучки з очима позичені з екрана. Ви помічали, то майже всі кінозірки спекулюють на цьому ефекті: повільно прикривають очі віями і раптом, зненацька обпікають глядача поглядом.
"Вона просто кокетка, ця ваша Люся",— засміявся Мирон.
"Так, але тут є щось складніше, загальнолюдськіше. Їй дуже кортить подобатися, тобто виділити себе з-поміж інших. Тому вона грає. І я граю, до речі. Граю роль людини, яка нічого цього не помічає".
"Вам, Миколо, треба одружитися",— зауважив Мирон.
Я вклонився і сказав:
"Дякую за пораду, але я не зроблю цієї традиційної дурниці". Мирон розреготався, ледве вимовивши нарешті: "Ви зухвала дитина... "
"...бо сім'я — це маленька держава,— вперто провадив я далі.— Очолювати державу мені не хочеться, а ставати під чиюсь правицю — принизливо".
"Ви колись так гарно говорили про егоїзм,— усміхнувся він,— а самі... Ви ж просто рідкісний самолюбець! Ваша погорда поглине вас і вашу енергію. Ось побачите. Вона гнатиме вас по світу, як неприкаяного. Так що дбайте не про інших, а про самого себе... І послухайте мене: не заважайте цій вашій Люсі гратися, якщо вже не любити! Будьте легковажнішим. Вам це на користь".
"Помиляєтесь, своєю байдужістю до Люсі я тільки заохочую її до гри. Хай тренується на мені. Будь ласка! А за поради щиро дякую. Може, й згодяться".
"Слухайте,— раптом підхопився він, і я приготувався вислухати пропозицію, котру вже він не раз висловлював. З таким чудернацьким хаосом, як у вашій голові, варт спробувати... " "...писати,— закінчив я.— Дякую за довір'я але (тут натис на приголосні) з таким хаосом, як у моїй голові, краще складати листи, які я складаю зараз. У вищі інстанції — "Просимо Вас", у нижчі — "Рекомендуємо Вам". Це навіть весело — грати по дві ролі в один день: до обіду, на свіжу голову, роль прохача, по обіді — давача".
"Ви ще молода, не сформована людина",— промовив Мирон таким тоном, ніби йому не тридцять, а всі п'ятдесят ювілейних.
"Щодо молодості,— сказав я мляво,— без будь-якого бажання вести розмову,— то ви вже вибачте мені цей недолік",— Підвівся, розкланявся і подумав: "Чим би його вшпигнути на прощання так, щоб йому не заманулося писати з мене сучасну молоду людину з відповідною дозою негативних спецій? Цілком негативним він мене не зробить, бо йому скажуть, що наша молодь краща, і не надрукують. Ні, я не подарую йому навіть дози!"
"До речі,— сказав я вже від порога,— ви чимось нагадуєте мені мого директора. Він теж актор. І знаєте, кого він грає? Директора!"
"А-а, киньте,— сказав Мирон з неприхованою досадою.— Директор, референт — це посади, доручення, які треба комусь виконувати".
"Так, доручення. Але доручення також треба вміти виконувати з точки зору людини. Без жодних забобонів щодо поняття "влада". Частіше ходіть на кладовище, і ви мене зрозумієте".
"Там теж не всім одна шана!" — вигукнув він.
"На старі, забуті кладовища ходіть. Вони переконливий доказ всевладдя часу, тобто абсолютної рівності людей, крім геніїв добра або зла".
Ідучи додому, я тішився з того, як дітки, учепившись маленькими руцями за платтячка й сорочечки, переходили дорогу, низкою, мов каченята, а поруч з ними йшла молоденька вродлива вихователька й цокотіла: "Швидше, швидше, діти!" Вона сама ще була дитиною... І раптом я сказав собі вголос: "Невдаха ти, Миколо". Сказав — і зупинився: так вразили мене ці слова.
Дома я не переодягаючись упав на Потаповича, заплющив очі й пролежав так до самого вечора. Невдаха... Цього я найдужче боявся. Якщо про когось говорили так — здригався. Чому я здригався? Може, невдаха живе в мені вже давно? Коли ж це сталося? Адже мені завжди щастило: всяка робота йшла в руки, з людьми я сходився швидко й легко, вчився заіграшки... У мене була мета — стати освіченою людиною. В інституті я вперто, нехтуючи втомою, штудіював не лише спеціальний предмет — історію, а й живопис, літературу, латинь. Щотижня я вдягав свою солдатську робу і йшов на товарну станцію розвантажувати вагони з цементом, вугіллям, цеглою, лісом, аби заробити грошей і придбати за них книжки, які мені хотілося мати у власній бібліотеці. Тепер вони десь у мами на горищі, бо тут мені немає куди з ними подітися. Після захисту диплома переді мною відкрилося дві перспективи: або їхати в сусідню область, на село, вчителювати, або залишатися в місті й працювати у Товаристві, що саме утворювалося і куди мене запросили на роботу, пообіцявши тимчасову прописку і кімнату в разі, якщо я одружуся. Я навіть гадки не мав тоді про те, що ця пропозиція просто жарт: адже для того, щоб одружитися, треба мати квартиру, а щоб мати квартиру, треба одружитися!