"І чому воно оце, Миколо, так ведеться,— тихо гомонів він.— От ми з тобою, можна сказати, чесні люди, а сидимо й ждемо якогось там кербуда, щоб задобрити його за оцю смердючу кімнату. Так воно оце гидко, ну так же гидко! Ну, скажи мені, що він таке є на цьому світі, га?"
"Ти й при ньому заведеш такої?" — поцікавився я.
"Ні-ні,— злякано замахав Степан довгими й худими руками.— При ньому ти мене ще побачиш! Це я так, поки він прийде".
"Степане,— сказав я,— ми з тобою знаємо, що обмежені люди прагнуть себе якось возвеличити, щоб хоч у дрібницях стати вищими за інших. Сама по собі людина рідко возвеличує себе, бо для цього потрібні певні зусилля. Це роблять обставини, в які вона потрапляє, об'єктивний момент, як сказав би наш колишній викладач філософії Ол. Мик. Завгородній. Кербуд Калінкін, завдяки якимось там своїм якостям, став кербудом. Це підняло його у власних очах. А тепер додай до цього ще його можливості, владу, і ти зможеш уявити собі, що в ньому на сьогодні зосталося од нормальної людини. Пшик! Та ще бажання здерти з мене хабар. Обставини, влада, хоч малесенька, це, брат, своєрідний духовний клімат. Він поки що, завдяки нашим забобонам, часто-густо керує людиною, а не навпаки".
"Я розумію,— кліпав своїми добрими очима Степан.— Але..."
Саме цієї миті рипнули двері — я лишив їх незав'язаними — і на порозі став Калінкін. Він тримав руки в кишенях і мав вигляд людини невблаганно суворої.
"А-а,— підхопився йому назустріч Степан з такою непідробленою радістю в очах і так гостинно розкинутими ледь не од стіни до стіни руками, що я був ошелешений його здібністю так швидко, по-кіноакторському перевтілюватися.— Ви товариш кербуд? А Микола Гордійович,— Степан кивнув на мене,— бідкався, що вас нема й нема. Оце доречно!"
"Переграє, все діло може зіпсувати",— подумав я.
"Що там надворі — морозець давнув? — воркував Степан.— Роздягайтеся ж у нашій хаті!"
Тут він ніжно поклав свої руки-вервечки на плечі кербудові.
"Проходьте та поздоровте мого друга з новою посадою... Заступник директора Товариства Микола Гордійович Порубай! Ну, ну, прошу, прошу",— і вже розстібав ґудзики на кербудовому пальті, і вже допомагав знімати його, роблячи це, як досвідчений швейцар, проте з гідністю людини шляхетної.
Калінкін тільки покректував і ніяково бурмотів:
"Да... Так-с... Он як... Що ж, приємно... Підождіть, там десь мій гребінчик у пальті... Ага..." — і вже йшов до мене, підтримуваний за лікоть синювато-прозорими Степановими пальцями.
"Пробач, що я трохи змінив програму, але так буде краще",— казали мені Степанові очі.
"Нічого,— відповів я йому поглядом,— начальницька роль мені знайома".
Я підвівся назустріч Калінкіну і в завченій, шефовій манері, виписавши долонею дугу зверху вниз, подав йому руку для потиску. Потім вишуканим жестом вказав на Степана, недбало підняв одну брову і промовив:
"Знайомтеся: Степан Григорович Очеретько, головний редактор альманаху "Огородництво". Ранні помідори, огірки, капуста — усе в його можливостях".— З цими словами я вказав очима на ресторанні гідропонічні огірки й вірменські помідори.
Степан ледь помітно кивнув мені, мовляв, редактор то й редактор, а Калінкіна обдарував прихильною посмішкою. Я налив спершу "гостеві", у срібний стаканчик, а собі й Степанові у пластмасовий, з бритвеного набору, сказавши, що ми взагалі не вживаємо, то нам вистачить і по половинці. Це, здається, справило на Калінкіна приємне враження. Він підняв свій стаканчик до очей, читаючи, що там написано, і я пожалкував у ту мить, що там було вигравірувано: "Миколі Порубаю від Вакха", а не "Нашому дорогому Миколі Гордійовичу, людині вимогливій і справедливій, од підлеглих... "
Ми пили за мою "нову посаду", за "головного редактора сільськогосподарського альманаху", за дружбу, за те, що гора з горою не сходиться, а ми, люди, маємо сходитись, бо так легше долати житейські незлагоди...
Після п'ятої чи шостої чарки Калінкін раптом сказав: "З вашою посадою, Миколо Івановичу... " "Гордійовичу,— лагідно зауважив Степан. "Ну, Гордійовичу,— фамільярно погодився Калінкін.— З вашою посадою можна б і кращу квартирку вибити. А тут що? Дванадцять метрів... Плюс ордера немає".
Мене збентежила не стільки його фамільярність, навіть не закид про ордер, скільки те, що він зрозумів невідповідність між моєю "посадою" і метражем квартири. На поміч прийшов Степан.
"Сучасний керівник, шановний мій,— прорік він, піднявши вгору тонкого й довгого, як диригентська паличка, пальця,— має бути скромний у побуті".
"Да, кхм... Це правильно,— хижувато осміхнувся Калінкін і скосив очі спершу на порожні пляшки, затим на годинник.— Ну що ж, мені пора, товариші. Сімейство, знаєте, жде".
"Коньяку більше немає, а не сімейство",— подумав я і рушив слідом за ним до "передпокою", відчуваючи, що саме зараз настала мить давати хабар, або, як казали у нас на будівництві, кинути на лапу. Я ніколи й нікому в своєму житті не золотив руку, не знав, як це робиться, і мовчки стояв супроти Калінкіна, понуро спостерігаючи за тим, як він старанно обгортає пуховим кашне червону, певно, тверду, як у старого вепра, шию. Рука моя, що тримала в кишені цупкий жмутик десяток — свіжу зарплату,—спітніла. З того, як Калінкін скоса мацнув мене поглядом за кишеню, я зрозумів, що він жде.
"Скільки мені треба заплатити за цю кімнату?" — спитав я хрипко, чужим голосом.
Калінкін невдоволено засапав. Він, мабуть, хотів би обійтися без свідків, але Степан зайшовся таким гучним і непідробним кашлем, що він умить заспокоївся й сказав:
"Може б, ми трохи пройшлися?"
Я провів його до старовинного будинку з похмурими стрілчастими вежами, в яких волого шепелявив вітер, мовчки віддав гроші, і він теж мовчки, трохи перехнябившись, спровадив їх до бокової кишені. Тоді сказав діловито:
"Воно, знаєш, так буде надійніше. Поговорю з ким слід за чаркою — та й живи собі до весни, а тим часом ордерок виб'єш".
Він потис мені руку, чіпко, з тою ж таки грубою діловитістю, й
додав:
"А ключики, повір, забув в управлінні. Зайди якось". "Ключики потрібні тобі для виправдання перед начальством, якщо воно дізнається про мою й твою авантюру",— подумав я, а вголос