З усіх мистецтв деспоти чомусь завжди найбільше любили архітектуру і вперто звертали свої погляди до античності. Скільки було спроб відновити стиль стародавніх греків! Французькі королі, російські царі, Гітлер, Муссоліні... Палаци зібрань, стадіони, тріумфальні арки, алеї, вставлені скульптурами, колонади, пишнота, марнотратство. Пояснень не було. Гегель у своїй "Естетиці" писав неймовірні дурниці: буцімто колона кругла через те, що тільки округлість являє собою найдосконалішу форму для втілення самозамкненої ідеї, ідеї в собі, ідеї для себе. І буквально через сторінку наводив слова якогось лакедемонянина, що питав афінянина: "Хіба у вас дерева ростуть чотирикутними?" (Це — побачивши чотирикутну колону). І новий гегелівський висновок, тепер уже не абстрактно-безглуздо-філософський, а обумовлений фактами з історії матеріальної культури: колона мала форму дерева, бо перша колона, як і перше житло після печери, — це дерев’яна споруда.
Ще в іншому місці Гегель стверджував, що чотирикутник — це символ буття. Чотири сторони світу, хрест — не привласнена релігією форма людського тіла. Ну, гаразд, а загострені шпилі? Храми Індії, Кельнський собор, мечеті Стамбула, Каїра, Ісфагані? Чи це тільки тому, як кажуть деякі архітектори, щоб дати окові спочинок від набридливих горизонталей? Щоб надати містам ще одного виміру? Щоб внести гармонію, порушивши одноманітність? Добре. Але звідки запозичено цю форму? Коли дивишся на фотографію мусульманського міста, то мінарети над мечетями мимоволі нагадують тобі готові до запуску космічні ракети? Чи, може, людство вже пережило ракетний вік? Чи, може, бачило на Землі гостей з просторів Всесвіту і перейняло форму їхніх зорельотів для своїх ритуальних споруд? Фантастика? А чому б не вивести цю форму з обрисів дерев, або гірських вершин, або, ще простіше, — з обрисів полум’я, живого вогню? Людина, як тільки вона усвідомила себе як істоту діючу, найбільшого значення завжди надавала саме дії, рухові, а ще Арістотель стверджував, що нема іншої такої форми, яка б ліпше передавала рух, ніж полум’я, вогонь. Полум’я ж має форму конуса, вістря. Тому такою привабливою стала композиція, що мала форму полум’я. Адже меч теж має форму язика полум’я.
Перше житло мало форму чотирикутника (спершу досить приблизну). Це був просто побільшений одяг. Два-три листки папороті, сколоті ліаною, — от уже й одяг. Чотири листки, повішені на дрючках з чотирьох боків, — вже халупа. Дрючки — каркас, листя папороті — панелі. Маємо первісні каркасно-панельні споруди! Про те, що дім довго ще сприймався як побільшений одяг, свідчить розповідь Геродота, як дочки єгипетських фараонів ходили вдома голяком, аж поки видавали їх заміж.
Згодом житло вдосконалювалося. Воно вже не оберігало людини (хай вона сама себе оберігає), воно оберігало вогонь! Людина винайшла вогонь, і його захист на багато років став для неї найголовнішим завданням. Вогонь був святинею. Його ховали в яму, оточували яму своєрідними ширмами з листя й циновок; очевидно, ці ширми набирали форми полум’я, таких собі куренів, а вже від куреня до шатрової церкви, до собору — один крок!
Було цікаво мандрувати серед тисячоліть людської культури, шукати відповідей на нові та нові питання, бо, як тільки ти знаходив одну відповідь, відразу виникало десяток нових питань, і кінця не було цьому, і ти заплутувався більше й більше, але не відступав, бо хотів довести свої дослідження аж до сьогоднішнього дня, аж до якихось конкретних суджень, які допоможуть тобі в твоїй роботі, в твоїй майбутній роботі, бо теперішня твоя робота — це далекі рейси на МАЗі з Миколою Кіндратовичем, а майбутня — будування. Чи можливі такі будинки, щоб бетонні панелі навішувати на колони, мов паруси? Паруси трикутні й чотирикутні, бетонні паруси майбутнього.
Я пішов до інститутської бібліотеки десь лише через два тижні після перших відвідин, коли розмовляв там з новою бібліотекаркою, і лише тоді згадав про ту бібліотекарку і згадав, що обіцяв бути через шість днів, а не через дванадцять, і ще просив зберегти для мене відкладені тоді книжки. Мабуть, вона вже їх знов розтикала по полицях, віднесла до книгосховища? Та не біда! Дістанемо знов.
ВЕРОНІКА
Щодня тепер ішла я до бібліотеки, мов боса по кризі. Сподівалася: зайду до читального залу і побачу коло столика видачі його. Мене тіпала лихоманка очікування і страху, що очікування те — марне, що й сьогодні його знов не буде і не буде більше ніколи. Майнув і зник. Хто він, і звідки, і де його шукати, і чому він так запав до серця? Йшла, мов босими ногами по холодному льоду. Наче по голках ступала. Одягалася всі дні так, що дівчатка в читальному залі сиділи і весь час дивилися не в свої книжки й конспекти, а на мене. Гнат Косар-Косаревич якось зустрів мене в інститутському дворі, став від подиву, свиснув.
— Ніко! Що таке? В тебе черговий психоз? Зустріла незвичайного хлопчика? Але ж пожалій нашу парфюмерну і легку промисловість! Не забувай про режим економії, Ніко!
— Відчепись, — сказала я йому. — Ти прекрасно знаєш, що твої дотепи я вже давно вивчила напам’ять, як таблицю множення.
— Це свідчить, що ти мене поважаєш не менше, ніж таблицю множення.
— Бери свою повагу і йди собі геть від мене.
Я майже втекла від нього. Боялася, що він приведе своїх дружків до бібліотеки і там зустрінеться з тим... шофером.
Якась першокурсниця попросила в мене "Начерталку". Поки я заповнювала формуляр, коло столика зібралося ще кілька студентів і студенток. Бували іноді такі важкі дні. Я подала дівчині книжку, сковзнула поглядом по тих, що ждали, мої очі наштовхнулися на сірий імпортний піджачок, на гидкий дешевий піджачок (я терпіти таких не могла!), і в мене все вмерло всередині. То був він! Я не могла підняти погляду вище. Не мала сил. Зате мала силу напустити на себе крижану холодмість і, не звертаючи уваги ні на нього, ні на будь-кого з присутніх, якимсь дерев’яним голосом спитала слідуючого: "Вам що?" Відпустила одного, другого, третю, четверту. Кінець. Усе. Я не бачила, але знала, що більше нема нікого, що тепер тільки він стоїть переді мною, о, щоб ти все життя так стояв і не рухався!