— Я знаю.
— А знаєте, то...
— Ви тут недавно і не знаєте мене...
— Я знаю всіх студентів, хоч і недавно, якщо рік роботи вважати за недавно.
Він посміхнувся, мабуть, помітивши оту нашу стрілянину словом "знати", і просто сказав:
— Я — теж...
— Ви що — першокурсник?
— Та ні.
Мене вже все дратувало: наша дурна розмова, його присутність, а найбільше — власний, нічим не з’ясований неспокій. Відчуття було таке, що я маю кинутися у холодну воду і вже заздалегідь уся дрижу. В мене навіть трохи мовби цокотіли зуби. Ну не дурна! Злякалася імпортного піджачка.
— Чи ви не користуєтесь бібліотекою?
— Та...
Я ненавиділа його!
— Крім "такання", ви ще щось умієте?
— Та не дуже.
— Ну, гаразд. Ваш студентський білет.
— Нема.
Ага. Нарешті я помщуся за свій втрачений спокій!
— Тоді нам ні про що з вами говорити.
— Бачте, я — на вечірньому.
— Довідка є?
— Та є...
Я простягла руку. Тільки руку, тільки... (Мамо!)
— Давайте.
— Але... її нема.
Я мерщій прибрала руку. (Мамо! Мамо! Що таке зі мною діється?)
— Ви ж сказали, є.
— Вона-то є, але десь удома, Я не люблю носити з собою довідок.
— Так от, принесете довідку, тоді й візьмете в мене книжки. Пробачте...
Я видала книжку одній з отих у перекручених панчохах. Він стояв і якось жалібно посміхався. Кого жалів? Себе чи мене? Невже він помітив? У нього ж очі не тільки задумливі, а й зіркі. Я вже боялася тих очей.
— Чого ж ви стоїте?
— Та... жду.
— Чого? — Я майже кричала.
— Коли ви переміните гнів на милість.
Стандартна фраза, а я відповіла стандартно-істеричним:
— Не діждетесь!
— Я терплячий.
— Ви що — рекордсмен терпеливості?
— Якщо такі є, то міг би, коли треба, й позмагатися. Хоча — ніколи.
— У вас, мабуть, "хвости"?
— Та ні, я здаю всі заліки вчасно. Але я не тільки вчуся, а ще й працюю.
— На будівництві?
— Вгадали.
Ох, швидше змішати його з тисячами безликих бригадирів, десятників, прорабів, з яких я не знала жодного, а коли не знаєш, тоді це для тебе просто абстрактне поняття і ти ніколи не хвилюватимешся, коли пролунає таке поняття... Отож швидше й цього туди, в не знані для мене тисячі! Запитати, щоб одержати ствердження:
— Бригадиром? Прорабом? Десятником?
— Навіщо ж відразу на такі висоти? Шофером.
Боже! Я вгадала. Отой піджачок...
— Возите якогось начальника?
— Ні, ванни.
Від нього можна було збожеволіти!
— Що, що?
— Ванни. Міжміські перевозки. З Калузької області возимо з моїм старшим напарником, ванни. Двадцять чотири штуки в машині й причепі. Три доби туди, три доби назад.
Тут я зовсім здуріла. Бо спитала:
— І ви не боїтеся?
— Чого?
— Ну, що вас... можуть розбити?
Він посміхнувся. Невже розшифрував мій неспокій, що вихлюпнувся в отому дурному запитанні?
— Тільки об нас.
— Не розумію.
— Тільки об нас можуть розбитися. А нашого МАЗа може розбити хіба що танк.
А я розбилася об нього. Об сталево напружені лінії його невродливого, але єдиного на світі обличчя. Я розбилася, розбилася — не збереш навіть друзок.
— Які вам потрібні підручники? Вам треба здавати заліки? Кому?
Капітулювати так швидко, так несподівано й ганебно! Мамо!
— Та... бачте, мені не підручники потрібні...
— А що ж?
— Так дещо... З історії культури, з історії релігії, по філософії там...
— Вам що — для дипломної роботи? Ви вже дипломник?
— Та майже, але...
Помститися! Треба помститися, бо я пропала!
— Ви завжди такий?
— Який?
— Вайлуватий і тройи мовби мішком...
— Не пошкодуйте вже лантуха. Скажіть — лантухом прибитий.
— Мені не шкода. Можна й лантухом.
— То дасте мені книжечок?
— Все-таки без довідки?
— Та без...
— Ви як той клей: не пробуй витирати, бо прилипнеш.
— Та ні, чого там...
Він подав мені список. Ніколи я не знала, що в нашій бібліотеці є такі книжки! Мене просто зацікавило, що він з ними робитиме? Теж конспектуватиме, як оті дурепи в перекручених панчохах, і обливатиме чорнилом, як вони, і я буду лаятися з ним так само, як з першокурсниками, які загинають сторінки або переламують книжки навпіл, щоб зручніше читати?
Я простежила, куди він піде, і мені самій закортіло піти за той столик, сісти навпроти й подивитися, як він читатиме. "Дурна! — сказала я собі. — Якийсь шофер тебе зацікавив. Міжміські перевозки. Що може бути прозаїчніше. Працює і вчиться? Хоч бери та пиши у "Вечірній Київ" у рубрику "Наші дорогі кияни". Нудьга!"
А він сидів і просто гортав сторінки. Ясно ж, що прийшов на побачення, когось жде, а мені морочив голову! Я пішла до нього. Пішла через увесь зал, і оті всі, в окулярах і своїх панчохах, облишили конспекти і дивилися на мої ноги й на мої плечі, які я вміла щулити, як ніхто, і знов на мої ноги і на мої плечі. Їм би так уміти ходити! Ох, як я довго йшла! Ніколи чомусь не гадала, що наш читальний зал такий великий, що в ньому так багато столиків, що проходи між ними такі вузенькі, що лабіринт з столиків такий закручений. Поки ж то я дійшла до нього! Всі встигли облишити свої конспекти і своє зубріння, і всі дивилися на мої ноги і на мої плечі, а він не дивився, взагалі не звертав уваги на мене, сидів собі й далі гортав свої безглузді книжки. Я зупинилася коло його столика, ще хвилину постояла, щоб лють, яка вже народжувалася в мене в грудях, зміцніла і перехлюпнула через вінця. Я стояла навпроти нього, до нього вже допливало тепло від мого тіла (мені колись казали: "Навіть твоя тінь має запах твого тіла!"), а він гортав і гортав свої книжки. Міжміські перевозки. Двадцять чотири ванни з-під Калуги. У цього, мабуть, амбіція вимірюється ваннами. Чавуном. Чавунне серце. А зверху — трохи емалі.
Я простягла руку, взяла одну з книжок і тихо сказала:
— Що ж це ви — я дала вам без посвідчення літературу, а ви зовсім нею не користуєтеся, сидите, на малюнки дивитеся?
— Уявіть собі: ви вгадали, — сказав він і посміхнувся. Ніколи я не бачила такої посмішки ні в кого! Лагідна і добра, І чому він такий добрий? Де він узявся? — Я справді зацікавився й малюнками, — сказав він. — Тут досить цікаві ілюстрації. Сідайте подивіться зі мною, коли хочете.
— Ви досить невиразно уявляєте собі обов’язки працівника бібліотеки, — сказала я трохи голосніше, так щоб почули ті окуляристі, що сиділи поблизу, і зробила поворот на сто вісімдесят градусів, заточившись при цьому так, як умію заточуватися тільки я, і пішла до свого столика, знов приковуючи до себе всі погляди, окрім його погляду; хоч я і не озиралася, але знала, що він на мене не дивиться, бо коли б глянув хоч раз, то я відчула б той погляд... ох, у яких би глибинах серця я його відчула!