— Кіно? — спитав Брайко хлопчика, зрівнявшись з ним.
Той кивнув мовчки головою, проковтнув слину і дивився-дивився невідривно туди, за Брайкову спину, на чудернацьку машину, повну привабливої таємничості.
І як ковтав той хлопчик свої несказані слова, свій захват, свою зачарованість світом, то й у Брайка теж покотився до горла якийсь клубок і запекло десь у глибині очей і в серці теж запекло. Він пришвидшив ходу, замахав руками, мовби, хотів відігнати оте невідоме, що насунуло на нього, а воно не піддавалося, не відходило, не відступало.
Навіщо маленькі хлопчики? Навіщо хлопчики, які хлипають уві сні, замерзаючи, і кличуть маму, щоб укрила; плачуть сонні, жахаючись невідь-чого; завмирають, розставивши ноженята на міських тротуарах і коло битих шляхів у селах, коло залізничних переїздів і на перонах, де написано: "Стережіться високих платформ", і на пристанях; дивляться довірливо, лагідно і питально на білий світ.
Навіщо вони, ці маленькі, прекрасні, мов теплі пташенята, хлопчики? Щоб виросли з них негідники, дурні, хулігани, пристосованці, самолюби, цілі натовпи гидких, брудних чоловіків? А чи для того, щоб виросли з них справжні люди, борці, окраса буття? Навіщо маленькі хлопчики?
Він ішов далі, бачив ще багато київських хлопчиків, зустрічав багато привабливих, вродливих жінок, одягнених легковажно і спокусливо. На київських вулицях завжди повно вродливих жінок, і одягнені вони завжди трішечки легковажно і спокусливо, але, мабуть, так воно й треба, бо Брайко не звертав на це уваги. Бачив очима, але не сприймав душею. Мовби сковзав по них. Спробував навіть настроїти себе на гумористичний лад, згадав, як освідчується Ганс Касторп з "Чарівної гори" Томаса Манна: "Благаю тебе, дай вдихнути в себе аромат твоєї підколінної чашечки, під якою дивовижна суглобна сумка виділяє слизьке змащення! Дай мені благоговійно доторкнутися устами до твоєї Arteria Femoralis, яка пульсує у верхній частині стегна і нижче розділяється на дві артерії tibia!"
Ох, як натішилися вони з Медеєю, читаючи освідчення наївного німчика перед загадковою Клавдією Шоша, з очима, що нагадували вовчі вогники в російському нічному степу!
Але сьогодні добрий гумор не приходив. Навіщо маленькі хлопчики, навіщо?
Чомусь подумав про Жеребила. Той теж колись був таким маленьким хлопчиком, худеньким, незіпсованим, довірливим. А потім виріс, прожив якесь дивне метушливе, життя і от помирає. "Піду до нього, — вирішив раптом. — Хай Кукулик засідає сам. Не можу я далі дивитися на ту комедію".
Навіть здивувався: чому раніше не подумав про відвідини Жеребила? Це ж так просто. Дійти до університету, завернути в сквер Шевченка, вийти на вулицю Толстого — і онкологічний інститут. І зробиш добре діло. Провідати вмираючого, тим більше людину, з якою кілька років працював разом. Ну, не були вони друзями, без особливої довіри ставилися один до одного, може, навіть не любили один одного, ну то й що? А коли людині лишилося тільки одне: розв’язувати питання життя й смерті, коли вона вже відрізана від усіх земних справ, коли в неї нема спогадів і майбутнього теж нема? Тоді відкинеш усі свої старі симпатії й антипатії, тоді зникнуть і твоя віра, і твої почуття, і твій розум. Зникнуть, а що ж лишиться? Ні, таки спогади лишаться, і вони мучитимуть людину до самого її кінця, вони будуть останніми тортурами кожного з нас, в них скупчаться в останні наші хвилини всі принади земного життя, всі солодощі й неповторність буття. Навіть у живих іноді спогадів менше, і вони болючіші й гіркіші, ніж у вмираючих. Що могло згадувати, наприклад, Брайкове покоління? Героїка, самопожертви, твердість і ще раз твердість. Але доводилося відкидати й багато такого, що згадувати соромно, страшно і гидко. Сьогодні Брайко спробував переступити усе те тяжке й неприємне, що мав позаду, і перший крок виявився нелюдськи важкий і такий невдалий. Забути, забути про все і зробити добре діло: провідати вмираючого товариша по роботі!
Він добровільно спустився в юдоль страждань і мук, у це новітнє пекло, по якому б не наважився супроводжувати його жоден сучасний Віргілій. Медсестра не пустила його до палати, викликала звідти якусь худеньку замучену жіночку з чорними, згорьованими очима, певно, дружину Жеребила. Та знов зайшла до палати, відразу ж показалася.
— Господи, він такий радий, що ви прийшли! Якби ви тільки знали! — сказала й заплакала.
Брайко вимушено всміхався, блідо всміхався своїм до краю знекровленим обличчям. Простягнув уперед руку, мов сліпий, повільно пішов до палати. Побачив вузьке залізне ліжко, тумбочку коло нього, табуретку, все біле-біле, з якимсь відтінком свинцевої сірості. На тумбочці незвично чорнів телефон, але свинцева сірість поглинала навіть його, а найбільше ж тієї сірості лежало на довгій постаті, вкритій сірою ковдрою, на її сірих руках і на сірому, не схожому на людське, маслакуватому обличчі.
— Жеребило, — чи то запитав, чи то привітався, чи то просто сказав без жодного значення Брайко.
Жеребило мовчав. Дивився на Брайка великими, якимись незвично великими очима і плакав. Сльози котилися по його впалих щоках, збиралися в западинах під вилицями, текли по канавках зморщок просто Жеребилові в рот, і він слухняно ковтав їх і плакав, плакав, нестримно й невтішно.
— Ну, здоров, брате, — сказав Брайко, підходячи ближче і беручи руку Жеребила, яка непорушно лежала вздовж того, що колись було Жеребиловим тілом, а тепер могло вважатися його залишками. — Що ж це ти скис у такий час? А в нас сьогодні жюрі. Підсумовуємо конкурс. Там такі бої!
Не властивою йому балакучістю Брайко намагався прогнати ніяковість першої хвилини, хотів спинити оті нестримні Жеребилові сльози, хотів, може, хоч на мить відірвати цього колись такого бурхливого, галасливого чоловіка від тої жахної вічної тиші, в яку він заглиблювався, занурювався, западав безповоротно.
Але Жеребило, здавалося, зовсім не чув його слів, а коли й чув, то не надавав їм жодного значення або ж не хотів їх усвідомлювати. Він думав свою думу, сльози текли в нього з очей і далі, але він уже ворухнувся всім тілом, зробив рух рукою, мовби закликаючи Брайка до уваги чи то запрошуючи його нагнутися, і Брайко присунувся з своєю табуреткою ще ближче до постелі й справді нагнувся над Жеребилом, аж поворозки його білого лікарняного халата впали на руку хворого і залоскотали її, чого Жеребило, ясна річ, теж не зауважив.