— Оки-доки...
— Який строк?
— Місяць.
— Мало.
— Нема часу.
— Помічники мої чи вже маете?
— Вибирай сам.
— Останнє запитання жертви сліпого випадку: звідки таке високе довір’я моїй персоні?
— Партизанське око!
— То ви — не з контррозвідки?
— Оки-доки, що за ідіотизм?
— Тоді я відмовляюся.
— Та ти що — смієшся? Такий приварок!
— Скушно. Проза. Ви відстали від життя. Не знаєте запитів молодого покоління.
— Та якого ж тобі біса ще?
— Романтика потрібна, романтика!
— Ну добре, ще сотню на трьох накину...
— Своїм ганебним торгом ви вбиваєте навіть ті жалюгідні елементи романтики, які були у вашій пропозиції!
— Оки-доки! Півтори сотняги ще!
— Ясно. Вам відпущено на асигнування цієї афери тисячу двісті, але ви хочете зекономити...
— Но-но, оки-доки...
— Не треба пояснень і виправдань, вони завжди звучать фальшиво і недостойно. З висоти своєї незакінченої вищої освіти я можу вас зрозуміти: сім’я, старі партизанські рани і такі інші прозаїзми. Устосунковуючись до цього, як висловлювалися колись адвокати, ми не візьмемо з вас більше нічого, але...
— Але, — повторив Жеребило, мимоволі підпадаючи під владу цього молодого базікала.
— Але — два банкети! Один, так би мовити, установчий, другий завершальний, останній мазок, як казали імпресіоністи. Ви ж знаєте, хто такі імпресіоністи?
— Слухай, не мороч голови! Давай своїх хлопців, і пішли.
— Так відразу й пішли?
— Вмент! У мене є все; приміщення, матеріали, папір, рейсшини...
— А банкет?
— Спершу я вас введу в курс, а ввечері зробимо вам і банкет...
— Але зараз лекція, треба ждати до перерви, щоб я міг домовитися з хлопцями.
— Давай. Куриш?
— Навіщо? Це ж шкідливо! Я гігієніст. Ви знаєте, що таке гігієністи?
— Не мороч голови своїми імпресіоністами-гігієністами!
Жеребило вже не радий був, що попав на цього телепня.
І вигадав же Кошарний зв’язатися з професорським синком! Так наче не міг знайти в Києві тихих хлопців-креслярів, навіть скверненьких архітекторів, які не мають доброго замовлення і раді були б підробити. А той осел затявся на своєму Косар-Косареняті, хоч ти йому кілок на голові теши! Сам у кущі, а ти тут викручуйся!
ХМІЛЬ
Коли виходили з лісу, то бачили похилі тички і на них буйний хміль. Хміль дерся по невидимих щаблях мало не до неба. "Варитимемо пиво по війні!" — сміявся Жеребило, забігаючи з своїми хлопцями-партизанами в зелені пахучі нетрі.
Кінчилася війна, вже скільки років минуло, а він так і не згадав ніколи про хміль. А пиво ж варять, і десь стелються між землею й небом чорно-зелені батоги хмелю, як і тоді, коли він був молодший на двадцять літ.
Ех, з’їсти б оце свинячих реберець та запити кухлярою пива!
— Машину продаси, — шепотів Жеребило до дружини, яка сиділа коло ліжка, — тобі за неї добре ще дадуть, машина нова. Поклади на книжку, на проценти. Квартиру здай, попроси меншу, нащо тобі три кімнати. Та чого це я за тебе ламатиму голову! — раптом сердито зашепотів він. Хотів крикнути, як колись, але не вдалося. Відвернувся до стіни, видавив ще: — Ненавиджу вас усіх... живих...
Сам уже вважав себе мертвим. Нічого не було, були тільки якісь розокремлені шматки спогадів.
...Дині під дощатим полом у дідовій хаті. Качали малі Жеребиленята дині з-під дощатого полу по глиняній долівці на середину хати, де сидів на стільчику коло низенького столичка сивобородий дід Ярема. Дід розрізав диню. Вона пахла як... життя... Мамо рідна!
До війни він був заврайшляхвідділом у своєму районі. На всіх засіданнях у нього був найкоротший виступ: "У мене містки справні".
Старі кадри вимирають, як зубри. Невчений? ЦПШ? Всі вважають, що то Центральна партійна школа, а воно ж — церковноприходська. Що ж, до всього доходив природним розумом. Хотіли навіть зробити заступником міністра. Торгівлі або культури, і потяг би, а що!
Хотілося каятися. Перед ким, у чому, — не знав, але бажання каятися було таке непереборне, що він повернувся до дружини, сказав:
— Набери мені телефон мого командира...
— Якого?
— Дурепище! Партизанського, якого ж ще! Героя нашого!
Сам дотягся до телефону, довго влучав тремтячим пальцем у вічка цифр, насилу прокручував диск. Попав на секретарку.
— Скажіть: Жеребило. Дуже треба поговорити.
Колишній командир відразу взяв трубку.
— Ти що там, скоро гопки будеш вибивати? — спитав бадьоро. А був же старший за Жеребила год на десять, а то й на п’ятнадцять!
— Покаятися хочу, — сказав Жеребило, важко дихаючи.
— Ну-ну, ти кинь, Жеребило, хай попи каються, а ми партизани!
— Обдурив я вас, — тяг своєї Жеребило.
— Ох, не подобається мені твій настрій, Жеребило! Ось вийдеш з лікарні, я тобі всиплю по старій пам’яті...
— Не вийду вже. Все. А тоді в сорок другому я вас обдурив...
— Та ти здурів! Знов про своє.
Жеребило вже не міг спинитися. Шепотів у трубку, тулячи її до губів:
— Грязюка тоді була, а ми йшли троє суток, розтяглися в лісах, як циганська гармонія... Ви тоді до мене: "Де твої гармати?" А я й сам не знав. Одна була при мені, а дві десь відстали. А ви: "Показуй мені..."
— От згадав, єй-богу! Та чи мало в нас такого за війну було.
— Та сіли в хаті коло дороги і в вікно: "Давай парад, проводь артилерію партизанську!" А в мене ж тільки одна гармата, а сказати не смію. Так я хлопцям — морг! Вони й змикитили. Протягли гармату перед хатою, а потім городами-городами круг хати та й знов на дорогу, та й знов тягнуть перед вікнами, а тоді ще раз... Пройшли всі три гармати, з інтервалами, як на параді... Ви ще мене тоді похвалили: "Молодець, справна в тебе артилерія!.." І після війни, бач, тягли мене весь час, мало й до заступника міністра не дійшов. А в мене ж ЦПШ, і ніколи я нічого не вмів...
— Мовчи, Жеребило, мовчи, що ти таке на себе наговорюєш? Вмів ти завжди все робити, старався все життя, може, коли й брав убік — з ким цього не буває. Ти думаєш, я тоді не помітив? Бачив, брате, бачив. У тебе ж у другій запряжці була сіра кобила й буланий кінь, а ти мені все вороних показував... Та то старе! Ти видужуй. Може, тобі там чого треба, то ти скажи, все зробимо...
— Та вроді...
— Ну, видужуй, видужуй. Я тобі завтра подзвоню, а сьогодні ще професуру нашу поганяю, щоб вони там дивилися за тобою...