Рецензія Дементія Хомича на цей проект здається мені надто суб’єктивною, залежною від особистого смаку, уподобань, а може, навіть і настрою, під час якого розглядався проект.
— Дементій Хомич забрав свою рецензію, — зауважив спокійно Кукулик. — Ви могли б утриматися від її аналізу, раз вона перестала існувати як документ у справах жюрі.
— Рецензія перестала існувати, але думки, висловлені в ній Дементієм Хомичем, вже пролунали тут, і я вважаю за свій обов’язок висловитися з приводу тих думок. Бо навіть сам Дементій Хомич не спростував їх, а тільки відмовився. Відмовитися ще не означає...
— Чи вже так потрібно аналізувати те, чого, власне, не існує? — втрутився Кошарний.
— Я вважаю за свій обов’язок...
— Надто багато обов’язків ви сьогодні берете на себе, — зауважив Кукулик, — аж занадто багато...
— Коли так, то я можу нагадати, що маю ще й права. Як член жюрі...
— Продовжуйте, — втомлено промовив Кукулик. — Використовуйте свої права до самого дна.
— От, наприклад, Дементій Хомич стверджує, що проект "Сонце для всіх" чомусь здається йому "перелицьованим кварталом Чандігарха, Бразіліа або Каракаса". Враження ну рішуче нічим не підтверджене. Хіба тільки тим, що автор проекту виявив себе досить обізнаною в справах світової архітектури людиною? Що загальний малюнок майбутнього району сягає в нього справжніх ліричних і філософських висот архітектурної думки, будить глибокі чуття? Але чому всі ці речі повинні бути притаманні лише іноземним авторам, лише Корбюзьє, Німейеру, Саарінену? Похмурим бетонним масам і безликому склу автор зумів надати той неповторний відтінок лагідності, такої характерної для Києва, — до чого ж тут "перелицьовані іноземці"?
Дементій Хомич впевнений, що проект цей "досить-таки сильно нагадує проекти західних архітекторів". А на мою думку, проект дуже далекий від робіт західних архітекторів. Дементію Хомичу надзвичайно подобається "динамізм" в роботах Корбюзьє і Німейєра, і він шкодує, що невідомий наш автор втратив саме цей "динамізм" у своєму проекті. Я не заперечую поняття "динамізму", але хотів би нагадати, що на Заході "динамізм" часто трактують як цілковите зникнення стилю взагалі, як абсолютну втрату традицій. А коли ми зовсім пориваємо з традиціями, тоді починається трюкацтво, ми забуваємо про людину, ми будуємо ради самого процесу будування, творимо споруди ради самого процесу творення. Проектам західних архітекторів часто бракує глибини, художнього узагальнення, як це особливо виразно видно у Міес ван дер Рое, даному ж проекту цього аж ніяк не бракує.
Дементій Хомич не вірить у доцільність деяких елементів проекту, скажімо, він категорично проти того, щоб споруджувати дитячі заклади з скла, вбачає в цьому якийсь формалістичний трюк, якусь архітектурну головоломку, якийсь ритмічний код прозорості, який на папері може видаватися досить цікавим і привабливим, а насправді тільки дискредитуватиме наші урбаністичні ідеї. Я сам проти того, щоб тулити скло де треба, де й не треба, але коли я уявляю посеред майбутнього району прозорі, як гірський кришталь, куби й паралелепіпеди дитячих споруд, то мені якось відразу стає радісно на душі. Вдень це буде окраса всього району, вночі — величезні, не бачені досі ліхтарі, які осяватимуть район зсередини. Комбінації різнобарвного скла дадуть змогу створити всі необхідні вигоди для маленьких мешканців дитячих садків і ясел і водночас дадуть максимум естетичної насолоди при спогляданні на них зовні.
Дементію Хомичу здається, що розташування житлових будинків в проекті зроблено аж надто свавільно, що автор повівся з загальноприйнятими в архітектурі правилами забудови міських районів так само, як поводиться композитор з правилами гармонії, коли пише музичну гумореску. Гадаю, що розташувати будинки в сучасному місті, дотримуючись правил столітньої давності, — це вже якщо й гумор, то дуже сумний. Мені ближче до душі справжній гумор автора "Сонця для всіх", бо він нарешті відійшов від догматичного шнуркування, як це вже зрештою зробили досить давно в Москві, в Ленінграді, Ризі та й подекуди в нас, у Києві. Колись міста будувалися з того розрахунку, що по вулицях котитимуться тільки колісниці, запряжені парою чи там четвериком коней. Так виникла стрічка будинків уздовж вулиці, архітектура "під шнур". Сьогодні на вулицях міст — тисячі автомашин. Уявіть собі, що ви одержуєте квартиру в одному з нових будинків на новому бульварі Лесі Українки. Бульвар пролягає під кутом нахилу близьким до тринадцяти градусів. Машини, які йдуть нагору, страхітливо виють моторами й викидають з вихлопних труб цілі хмари спрацьованих газів. День і ніч повз ваш будинок котиться залізна орда ревучих, виючих, чадних машин, ні вдень ні вночі не мають спокою мешканці величезних багатоповерхових будинків тільки тому, що якийсь премудрий архітектор виставив ці будинки фасадами вздовж бульвару, щоб було "красиво". Це вже не архітектура, а злочин. До такої архітектури потрібні два ряди начищених гудзиків і шинелі, бо будинки нагадують дві солдатські шеренги.
Дементію Хомичу здається, що в проекті дуже багато зайвих деталей, навіть зайвих споруд, що житловий район переобтяжений непотрібними архітектурними вигадками. Очевидно, така думка склалася у Дементія Хомича тому, що він сприйняв проект, знову ж таки під настрій, як проект житлового району в давньому, звичайному, я б сказав догматичному розумінні: аби було житло, а все інше колись буде. Коли б ми мріяли про такий район, тоді справді ні до чого всі оті басейни, тенісні корти, камери схову речей, для яких немає місця в квартирах, гаражі й інші речі. Та в тому-то й справа, що все це не так, що ми хочемо спорудити район майбутнього, квартал, у якому житимуть люди не вчорашнього, а завтрашнього дня.
Я гадаю, що автор правильно зрозумів основний дух і основні завдання нашого конкурсу і правильно їх втілив у своєму проекті.
Проект "Сонце для всіх", на мою думку, є найкращим проектом з усіх, поданих на конкурс. Це глибокий, талановитий, змістовний проект, це справді нове слово в нашій радянській урбаністиці, — я, не вагаючись, відзначив би проект "Сонце для всіх" першою премією.