— А яка ж це наука? — поцікавився Дем’янко.
— Ми вчимося розрізняти плоди — які яблука, а які груші, сливи, абрикоси. Я вже зараз можу яблуко від груші відрізнити, он як! Та ще навчаємось…
Раптом здоровенне яблуко — чвок! — нахромилось Дем’янкові на ніс. Електронний хлопчик узяв його і подав своєму новому товаришеві:
— Бери! Бо мені їсти не треба, я живлюся електрикою.
— Давай, — зрадів той і роззявив рота. Схрумавши, заплямкав:
— Смачна груша!
— І зовсім це не груша, — сказав Дем’янко.
— Груша чи яблуко — хіба не все одно? — обізвався хлопець і важко зітхнув: — Ех, якби тут росли ва-реничні або хоч млинцеві дерева…
— Які дерева? — перепитав Дем’янко.
— Ну, такі, щоб на них росли вареники з сиром, чи млинці, або хоча б пампушки. Ото було б здорово — лежиш собі під таким деревом, а з нього вареники падають, га?
Хлопець аж облизався. І Дем’янко вловив тихе зітхання, що прокотилося по всьому саду — мабуть, усі тут марили про вареничні гаї та млинцеві діброви.
— Я знаю, що хлібне дерево є, — сказав Дем’янко, — а про такі, як ти кажеш, не чув!
Хлопець знову зітхнув:
— Ет, що там те хлібне… Вареників хочеться. У сметані…
— Ну, так подався б куди-небудь — невже не нагодують?
— Не хочеться йти, це раз. І потім скажуть — або вчися, або працюй, це два.
— Ну й що? — здивувався Дем’янко. — Навчишся!
— Ет, не розумієш ти нічого, — сонно бурмотів хлопець. — На все треба витрачати час, а я хочу зберіга-ти його. І ти теж… того… як його…
Співрозмовник засопів, захарчав і нарешті захропів.
Дем’янко лежав горілиць, над ним похитувався бур’ян, а високо на тлі блакитного неба зеленіло яблуне-ве віття. Було тихо й тепло, спокійно і хороше в усіх його електронних блоках і вузлах. Справді, куди йому тар-ганитись? Ще впіймають та спровадять назад у Непитайлівку… А тут лежи собі, зберігай час, а наука сама в голову зайде. От тільки не зовсім ясно, яка це наука…
Якось надвечір, коли сонце сховалося за дерева і в саду пролягли довгі тіні, тишу сколихнуло веселе бе-кання.
— Бе-е-е-е! Бе-е-е!
Дем’янко підвівся й побачив, як з густих заростей вийшов здоровенний Баран. Голова піднята гордовито, роги бубликом, пухка шуба уся в реп’яхах. Гарний Баран, хоч куди! І позирає навсебіч, наче це його сад. Від баранового бекання попрокидалися ледарі, нечупари і замазури, що дрімали в бур’янах.
Дем’янко спитав у свого сусіда, що це за Баран і звідки він тут узявся.
— О, він ще раніше від нас облюбував це урочище. Тому воно й зветься Баранове, хіба ти не знав? — хлопець почухав потилицю і шморгнув носом.
Дем’янко з цікавістю дивився на Барана. Звичайно, електронному хлопчикові не важко було втямити йо-го бекання і мекання, бо, як відомо, вівці мають не такий уже й великий запас звуків.
— Бе-е-ме, — зупинився Баран коло одного з ледацюг, і це означало: вставай, почнемо-о!
Той звівся, став рачки й трусонув своєю кошлатою гривою. Баран вирячив очі і, хитнувшись уперед, як буцне хлопця по лобу! А той Барана. І пішло, і пішло — крешуть лобами, аж гуде! Ледарі лежать навколо, дивляться, гагакають.
Баран буцався з хлопцями і все примовляв:
— Бе-ме — молодці, скоро зовсім збаранієте!..
"Але ж і міцні в них лоби, — думає Дем’янко. — Баран б’є, наче довбнею. А їм хоч би що".
Та під кінець рогатий баранисько зморився, бекнув щось нерозбірливе і пішов попастись. А хлопці, весе-ло мекаючи, почали стукатись лобами один з одним. Аж гуло!
Отакі "культурні розваги" повторювались щодня. Дем’янко, ясна річ, участі у них не брав. Хлопчик він зовсім невеличкий — нащо йому буцатися з тим Бараниськом? У того ж роги он які — ударить, то й лінзи по-б’ються, і транзистори в голові розсипляться…
ЧОГО ЗЛЯКАВСЯ БАРАН
Одного разу Дем’янко лежав горілиць, вистромивши свого носа з бур’яну. Лежав і розмірковував, чи й справді йому хороше живеться і що воно за наука в Барановому урочищі.
Коли це щось зненацька як дзьобне його по носі! Схопився, оглянувся навколо — нікого нема. "Дивина! Що б то могло бути?" — подумав Дем’янко і знову вклався у бур’ян. Почав пригадувати свою Непитайлівку… Коли це знову — бу-бух! — у нього аж в голові задзвеніло, так хтось по лобі тріснув! Аж підскочив Дем’янко, — невже Баранисько? Повів своїми очима навколо — знову нікого! Жодна стеблинка не похитнеться. Але щось наче пурхнуло. Стоїть Дем’янко, роззирається. Раптом почувся тихесенький писк, поглянув угору — на гілці похитується Чубата Птиця, надула воло — мабуть, хотіла втриматися від сміху, та не змогла.
— Нарешті прочумався! — обізвалася вона дзвінко. — Чого се ти барложишся в цьому саду?
— Я тут науки набираюсь, — поважно відповів Дем’янко.
— Науки набираєшся? — похитала чубчиком Птиця. —Тю-тю, дурний! Та навіть горобчики знають, що, байдикуючи, нічого не навчишся. І ніколи людиною не станеш! Гай-гай, який ти нерозважливий… Ви ж тут усі, як баранці, скоро й мекати почнете.
— А Баран заохочує хлопців до спорту…
— Ех, немає на того Бараниська великих ножиць, щоб його остригти! — сказала сміючися Птиця. — А ти мерщій утікай звідси, щоб і тебе не приборкала та огидна потвора…
— Яка потвора? — оглянувся навколо Дем’янко. — Я нічого такого не бачу.
— Поглянь на цих лежнів — то ж лінощі поваляли їх у бур’ян…
— Бідолашні хлопці…
— Бідолашні? — обурилася Чубата. — Самі винні!.. Тікай звідси, щоб і ти ледацюгою не став. Ледарство — гірше хвороби. Пропаща та людина, яка піддалася лінощам. Мерщій забирайся звідси!
— А вони? — Дем’янко показав рукою на бур’яни. — Мені їх шкода.
Птиця повела дзьобиком, чи то озираючи зарослий травою сад, чи збираючись з думками. А тоді наста-вила блискуче око на Дем’янка і пропищала:
— Спробуй утовкмачити їм. Розбуркай, і гайда в дорогу!
Дем’янко хотів ще спитати, де ростуть вареничні та млинцеві дерева, але Чубата знялася й полетіла.
Тоді він подивився на сад і здивувався: як він міг йому сподобатись? Дерева всихають, все позаростало бур’яном. Де ж тут і справді ота наука?..
Почав розбуркувати хлопців — штурхав їх під боки, тряс за плечі. Але ті й не ворухнулися. Міцно об-снували їх лінощі.
Бачить Дем’янко, що діла не буде, дай, думає, бодай одного врятую від лінощів! І почав штурхати того, що з ним найперше познайомився.