Хоч Дем’янко і не знав, що то таке — дитяча кімната, але подумав, що широкий світ кращий за всяку кі-мнату. І чкурнув через вулицю напереріз машинам. Був би загинув, коли б не міліціонер. Добре, що той махнув своєю паличкою і засюрчав. Машини зупинилися, так і заклякли.
Дем’янко вискочив з отого виру. Дивиться — трамвай рушає! Він скік у двері. А вони якісь сердиті — гаркнули і защемили Дем’янка.
— Ногу, пустіть ногу! — заверещав Дем’янко.
Трамвай зупинився, двері розчинились.
"Хай йому грець!" — подумав Дем’янко і плиг з трамвая, та просто під автомобіль… На щастя, машина була величезна, а він маленький. Припав до асфальту і машина прогуркотіла над ним. А то розтрощило б на цурки, і на цьому скінчилися б мандри нашого дерев’яного хлопчика.
Довго блукав Дем’янко по місту. Вулиці і перехрестя тримали його, наче величезна сіть. Нарешті він зу-пинився на майдані поблизу набережної. Посеред майдану — клумба. Навколо неї завертають автомашини, котяться трамваї. З річки долинають гудки пароплавів і катерів.
Дем’янкову увагу привернув великий будинок, що стояв над самісінькою річкою. До нього час від часу заходили люди, і в кожного якась ноша в руках.
"Чого вони туди йдуть?" — подумав Дем’янко.
Цікавість не давала спокою.
"Ану зайду і я, подивлюся, що то за будинок", — вирішив він. І подався до дверей.
Тільки-но зайшов до залу, як над самісінькою його головою пролунало;
— Починається посадка на "Ракету"…
Ох і зрадів наш халамидник! Разом із пасажирами він увійшов у широкі двері, а там через місточок — і опинився на палубі "Ракети"…
Коли пасажири зайшли в салон, а дехто зручно усівся на лавочках, що стояли на кормі, — пролунала си-рена. Потому "Ракета" рушила, ледь погойдуючись на воді. Місто, в якому Дем’янко цілий день блукав, почало відпливати назад. Пливло все — і кучугури зелених парків, і будинки, і труби, і вишки. І дедалі швидше, швид-ше… Ось Дем’янко помітив, що "Ракета" піднімається над водою, і міцніше вхопився за поручні. Зараз вона злетить. Але минав час, а під ними все вирувала й пінилась вода. Що скоїлося? "Ракета" чомусь не злітала.
Дем’янко підійшов до одних людей, що сиділи на лавочці, і чемненько запитав:
— Скажіть, будьте ласкаві, чи скоро ця ракета зніметься в небо?
— В яке небо? — щиро здивувався дядечко, до якого звернувся Дем’янко. — Ти щось наплутав, хлопчи-ку. Це ж не космічна ракета, це річковий корабель так зветься. Він трохи піднімається над водою, але в небо не летить, тримається на підводних крилах…
Дем’янко розгубився. От тобі й маєш! Виходить, що це не та ракета… На ній до Палацу науки не потра-пиш… Що ж робити? І він, зажурений, одійшов до борту.
За бортом миготіла вода. Так неначе синій шовк на вітрі. А де ж оті підводні крила? Дем’янкові дуже за-кортіло побачити їх. Та як їх побачиш, коли вони аж там, під низом? Дем’янко здерся на поручні…
А вздовж річки на обох берегах темніли гаї, стіною підступали до самісінької води. Коли ж ця стіна об-ривалася, видно було луки і мочарі, повиті сизим туманом.
Дем’янко перехилився через поручні, заглядаючи вниз, і — мельк! — упав у річку. Упав з розгону — так що мало не дістав дна. А коли випірнув — "Ракета" вже була далеченько. Про те, щоб догнати її, нічого було й думати.
Вибрався Дем’янко на берег та й замислився. Куди йому йти? Де знайти оту ракету, яка доправить його до Палацу науки? Побрів навмання. Йшов дубнячками, березнячками, густими гаями, глибокими ярами — на-силу продирався. Колючі кущі хапали його за руки й за ноги — виплутувався, простував далі. Через галявини кидався бігти, вихвицуючи, наче лошатко.
Та от якось несподівано місцевість понизилася, і під ногами у Дем’янка захлюпала вода. То там, то тут чорніли невеликі купини. Дем’янко розігнався, хотів скочити на одну і — шубовсть у трясовину! Загруз по са-місінькі пахви. Ні туди ні сюди.
А тим часом закрадалася ніч.
ЯК ДЕМ’ЯНКО НАВЧИВСЯ СМІЯТИСЯ
Розпростав Дем’янко руки, щоб не втонути, та й роздивляється навколо. Коли це зовсім поряд на одній купині помітив якогось великого птаха. Очі у птаха то блиснуть, то згаснуть. Мабуть, дрімає. Дем’янко зрадів: значить, не пустельне це болото, є тут мешканці!
— Здрастуйте, дядьку! — звернувся Дем’янко до птаха.
Той щось почав невдоволено буркотіти. Спочатку Дем’янко не міг второпати того буркотіння, бо, знаєте, кожен птах, кожен звір по-своєму белькоче. Але ж у Дем’янка голова електронна, і він може навчитися першої-ліпшої мови. Йому варт лише уважно прислухатися — й він одразу почне розуміти не те що мову птаха чи яко-їсь тварини, а навіть шелест листя на дереві.
Отож, затямивши буркотіння птаха, Дем’янко гукнув уже пташиною мовою:
— Чуєте, дядьку!
Птах обурився.
— Який я тобі дядько? Я — вчений Сич.
— Шановний учений Сичу! — заволав Дем’янко. Очі птаха в темряві швидко-швидко закліпали. — До-поможіть вибратися з болота! — Сич навіть не ворухнувся. — Чи чуєте? Виручіть з біди!!
— А ти хто такий?
— Я Дем’янко Дерев’янко.
— А звідкіля ти?
— З Непитайлівки.
— А куди прямуєш?
— До Палацу науки.
— Ну, так що тобі від мене треба?
— Допоможіть вибратися з болота!
— А чого ти сюди забрався?
— Та випадково. Я впав з "Ракети".
— Ще й вигадує. З якої ракети?
— З річкової.
— Тьху! — розсердився учений Сич. — Верзеш дурниці! Краще не заважай мені, я не маю часу правити з тобою теревені. Можу тільки порадити: треба мати крила і треба навчитися літати.
Як не благав Дем’янко допомогти, Сич більше й пари з дзьоба не пустив. Натомість над Дем’янковим вухом задзижчала муха:
— Дз-з-з… Цить! Перестань докучати!
— Так я ж утоплюся в цьому болоті, — виправдувався Дем’янко.
— Хоч і втопишся — невелика біда. У Сича важливіші справи! Це кажу тобі я, муха Росяниця.
— Він же сидить і нічого не робить.
— Він думає! — джеркотіла муха. — Думає, думає!..
— Про що?
— Він думає про те, як нас, мух Росяниць, перетворити на слонів.
— Ха-ха-ха! — засміявся Дем’янко. — Оце так… Ха-ха-ха! А нащо це треба?
— Чого ти, дурню, смієшся? — пропищала муха, сіла на Дем’янків ніс і вже мацала його своїм хоботком. — Коли ми станемо слонами, уявляєш, які в нас будуть хоботи?!