— Добре сміється той, хто сміється останній. Шах!
— А ми ось так затулимось, хе-хе… Ой, ні, я краще відійду королем! — тривожно вигукнув Рукань.
— Гаразд, це не рятує, — байдуже мовив Дем’янко. — Шах. Ще шах. Мат!
— Молодець! — вигукнув Андрійко, підстрибуючи. — А я боявся… Без ферзя…
— Я віддав ферзя, щоб король білих потрапив у пастку, — сказав Дем’янко.
— Ну, що? — Головань штовхнув Руканя в плече.
— Та що, прогавив… А ось другу й третю виграю!
Але й наступну партію Рукань програв. Третя закінчилась унічию.
— Отже, Дем’янко довів… — почав Головань.
Але його перебив упертий Рукань:
— Ні, я доведу! Я ось його спитаю… зажди, про що ж це я хотів… ага, треба йому загадок загадати!
"Ну, це для нього насіннячко, — подумав Андрійко. — Хто з дітей не розгадував загадок?"
— Ану, скажи мені, як ти такий розумний, що це: не звір, а з вухами, не птиця, а з пір’ям, не людина, а в одязі?
Дем’янко мовчав: Андрійко вже заворушив губами, хотів підказати — подушка! Але Дем’янко промовив:
— Не знаю.
— Тоді скажи мені, — радів Рукань, — що це таке: тіло дома лежить, а шкура до води біжить?
"І це ж про подушку", — подумав Андрійко, а Дем’янко знову:
— Не знаю.
— Ну, ще одну, — не вгавав Рукань. — Без рук, без ніг, а сорочку просить.
"Бач, любить поспати, от і загадки загадує про подушку", — подумав Андрійко. А Дем’янко й цього разу не відгадав:
— Не знаю.
Рукань більше не запитував, тільки значливо подивився на Голованя: а що, мовляв, хіба не на моє вийш-ло! Головань замислено хитав головою, і Андрійкові одразу стало ясно, що Дем’янкова доля вирішена: будуть переробляти.
Хлопці сіли попоїсти.
Помовчавши, Головань сказав Руканю:
— Що ж, давай завтра й почнемо.
— Ну, звичайно! — закивав головою Рукань, уминаючи сало з часником. — Чого зволікати?
А Дем’янко тим часом порався у майстерні і все добре чув. До майстерні зайшов Андрійко, спитав:
— Що це ти робиш, Дем’янку?
— А ти вмієш таємницю зберігати?
— Могила.
— Ну, гляди, Андрійку, тобі, як кращому другові, скажу. Я надумав…
Дем’янко і Андрійко довго шепотілися, вовтузилися у майстерні аж до пізнього вечора. Мати насилу за-гнала Андрійка спати.
А вранці, після сніданку, прийшов Рукань.
Малий тільки посміхався, дивлячись, як вони з Голованем пішли до майстерні. Незабаром вискочили звідти, почали гукати Дем’янка, але так і не догукалися. Втік Дем’янко — шукай вітра в полі!
— А відгадайте мою загадку, — дражнився Андрійко. — Одне маленьке, жвавеньке від двох вайлуватих утекло!
— Я ось тебе відгадаю! — вхопив лозину Рукань. Але Андрійко показав йому язика і гайнув із двору…
Головань вернувся до майстерні, і тут йому потрапила на очі магнітофонна стрічка. Поставив її, ввімкнув магнітофона. І зазвучав Дем’янків голос:
На Землі ще є чимало
Важливішого за сало
І картоплю, і часник…
Нехай хлопці уминають,
Потім вони запитають:
Це ж куди Дем’янко зник?
А я собі помандрую,
Непитайлівку здивую,
Утру носа Руканю!
Цей хвалько і задавака
Тільки й знає, що патяка:
— Я Дем’янка розберу!
Невідомо, небораче,
Чи ти гірко не заплачеш…
— І нащо б ото я слухав! — знизав плечима Рукань і вимкнув магнітофон.
— От халамидник, цей Дем’янко, —зітхнув Головань. — Де ж його шукати?
Довго не чути було про Дем’янка ні слуху, ні духу. Андрійко цілі вечори просиджував біля приймачика, ждучи хоч коротенької звістки від свого електронного товариша. Дем’янко обіцяв відгукнутися. І мовчок… Хлопець засумував.
Головань і Рукань узялися монтувати другого робота, почалися холодні осінні дні, в шибки запорошив холодний дощ. Нарешті випала зима, скрізь забіліло, а Дем’янко так і не обізвався.
"ПОРА, СОЛОВЕЙКУ!"
"Де це я? — подумав Дем’янко Дерев’янко, побачивши замерзле вікно. — От чудасія — в Непитайлівці така красна осінь, а тут ось топлять залізну грубку, вікно іскриться кригою. Надворі гуде, стугонить, завиває хуга. Куди ж це я потрапив? "
Хоч його і розпирала цікавість, але стояв мовчки, не ворушився. Оце тільки що Дем’янка вийняли з ве-ликого чемодана і поставили на столі біля вікна.
— Ану, як тут наша лялька? — гомонів чорнявий чоловік. — О, ціла, все в порядку. Ну й кумедна!
Дем’янко хотів було обізватися, але стримався. Раз лялька, хай буде лялька. Він собі постоїть нерухомо, як і належить лялькам, роздивиться що й до чого, а тоді… Тоді видно буде.
Чорнявий, потихеньку наспівуючи, розкладав свої речі, коли це прочинилися двері, по підлозі заклубо-чився холод, і до кімнати ступив якийсь чоловік. Він був увесь у хутрі, наче ведмідь, вуса й борода обмерзли. Відкинув капюшона й кинувся до чорнобривого. Борюкалися, штурхали один одного, щось вигукували. Це во-ни так віталися після розлуки. Нарешті-таки вгамувалися.
— Ну, як відпочив? Наспівався там, соловейку? — запитував бородатий. — Засмаг? Ну, добре, що при-був, а то роботи зібралось… О, а це що за жевжик?
Він підняв Дем’янка, заглянув у лінзи-очі, далі обережно поставив на місце.
Чорнобривий розповів:
— То з України… їхали ми машиною до Одеси, коли дивлюсь — на баштані стовбичить оце чуперадло…
Аж пересмикнуло Дем’янка від того слова, образився наш електронний хлопчик. То правда, що, побачи-вши машину, він застиг у позі опудала, бо ніде було сховатися. Але обзивати його чуперадлом…
— Добре хтось постарався, — сказав бородатий, знову оглядаючи Дем’янка.
— Як живий, правда? Він тут нагадуватиме нам український степ, ласкаве сонце…
— Ех, сонечко… — зітхнув бородатий. — А все-таки я й Антарктиду люблю!
"Ага, значить, Антарктида… — подумав Дем’янко. — Далеченько мене завезли — аж на шостий конти-нент! Звідси все лежить на північ, навіть Південна Америка. Ех, якби оце й Андрійко тут був…"
— Та й я за Антарктидою вже скучив, — усміхнувся чорнобривий. — Півроку з вами не бачився! Ну, як ви тут?
Бородатий розповів про нові дослідження крижаного щита Антарктиди, проведені нашими науково-дослідними станціями. Коли Дем’янко почув, що кригу просвердлили більш як на чотири кілометри, то мало не скрикнув. Отака грубизна її?! Оце континент… Люті хуги, страшенні морози… Мертвий край? Ні, життя й тут є. На прибережних смугах, де немає снігу, ростуть лишайники, мох. А для мільйонів птахів цей суворий край — рідна, люба домівка. І айсберги тут народжуються — льодовики спливають до моря, від них відколюються крижані гори та й пливуть собі в океан.